«Одна медсестра розповіла мені, що коли вона ще тільки почала працювати у відділенні з екстримально недоношеними дітьми, то немовлята, які народилися з вагою понад кілограм, реєструвалися як «померлі». А ті, що важили вісімсот грамів чи й девʼятсот пʼятдесят, навіть якщо прожили кілька днів, вважалися викиднями. У найкращому разі дехто з медсестер — потайки і за згодою батьків — могли запропонувати підкласти немовля в чужу труну до дорослого небіжчика, щоб крихітне тіло було поховане по-людському, ще й, у певному сенсі, не залишилося на самоті. Якби цей ліміт у вісімсот грамів вважався легітимним і нині, дехто з нас, тутешніх матерів, навіть не мав би права на свідоцтво про смерть. Ніколи досі я не вважала таке свідоцтво бодай чимось втішним.
Від такого документа завжди віє сумом, але не тоді, коли його наявність — важливе і життєво необхідне свідчення того, що знаєш ти і знають інші: твоя донька побувала в цьому світі, вона народилася живою, вона дихала, її годували і вона боролася за життя, чіплялась за нього. Вона не викидень.»

важка, але важлива книга!