Ластівка читаюча

Щойно дочитала «Пильнуй її» і ця книга потрапила прямо в серденько.
Моя люба Італія, мистецтво і любов до Жінки.

Це дуже красива книга, слова тут на своїх місцях і роблять тихенько ту роботу, яку задумував автор. А задумував автор небесну непорочну любов, яка відбувається навколо земного бруду. Головний герой і оповідач є скульптором. Його звуть Мікеланджело, але він воліє зватись Мімо. Він зухвалий, чутливий, зрадливий, вірний, люблячий і небезпечний. Він piccolo, маленький. Всього 140 сантиметрів зросту. Він обдарований і геніальний. Він з бідної родини і має складну юність. Він зустрічає Віолу, дівчину одного з ним віку, дівчину з багатої сімʼї. І якщо вам здається що ви вже зрозуміли куди хилиться сюжет, то несу радісну звістку – ні! Це не історія про заборонене кохання. Це історія про повагу двох геніїв, і любов між ними, але передовсім повагу. Історія про те, як Жінці важко було бути геніальною, але вона намагалась і надалі втілювати себе, ще й допомагала своєму другу з диким темпераментом. Але і тут автор не скочується до банальності, Віола допомагає, але не жертвує собою. Ця книга про таємницю скульптури, яку відчувають, але не можуть зрозуміти, а тому ховають далеко від поглядів.

Автор майстерно веде нас крізь Італію 20-40их років, фашизм і спротив. Показує нам родини, заможні та бідні. Я поки Ватикану, трохи Божественного і трохи чуда – непохитної волі Віоли, яка є великим натхненням для Скульптора.

Це красиво, це чуттєво і зворушливо. Це і про історію, і про країну, і про любов, ну і про Людину.

Дуже раджу, читайте!

цікаво, хто з видавництв буде тепер суєтиться і викуплять права, крім Грушки?)

хотілось би почитати цю жінку!

Нарешті, саме батькові я завдячую однією з найкращих порад у моєму житті: «Уяви собі, що твоя завершена робота оживає. Що вона робитиме? Ти маєш уявити, що станеться одразу після того, як ти завмреш, і втілити цю мить передчуття.
Скульптура — це благовіщення».

(на фото елемент склепу на кладовищі в Чернівцях)

я сподіваюсь перекладуть українською цю розкішну жінку!!!

ідея книги прям хороша!

прочитала в Пильнуй її цікаву історію, яка відбулась з Пʼєтою Мікеланджело

я бачила її весною, коли була в Римі і дивувалась, чому до неї не можна підійти ближче, бо вона доволі далеко розташована від відвідувачів

і ось зрозуміла чому!
в 1972 році геолог угорського походження добивався зустрічі з Папою, щоб повідомити йому радісну новину – він Христос, син Божий
а Папа відмовлявся
І в один день, відвідуючи базиліку святого Петра, він з криком «Я Христос» наніс Пʼєтті молотком 15 ударів, пошкодивши ніс, око і руку Марії

що цікаво, головного героя в книзі звати теж Мікеланджело, і його ідея чому геолог це зробив полягала в тому, що він не витримав що хтось може бути ближчим до Бога, ніж він, адже Пʼєта своїм існуванням доводить що скульптор був з Богом в тісніших стосунках, ніж із сином

(фото 1 – Пʼєта до цього випадку, фото 2 – в 1972 році, фото 3 – коли я була весною в Римі)

зараз складно обрати що читати, але ось ця ніби цього часу тільки і чекала!

а у вас теж є книги, які чекають на свій час? і опиняються поруч, коли це найбільше потрібно?

Взаємозвʼязок усього з усім

Проживаючи період горювання, я звернулась до творчості та мистецтва. Мені важко говорити, складно писати, але постійно хочеться щось намалювати, сфотографувати, заколажувати, скласти мозаїку, а вцілому – засимволізувати.

Трапилась книга. Синява – Меґґі Нельсон. Я прочитала першу сторінку, щоб зрозуміти чи хочу брати цю книгу зараз. І з першої сторінки почався діалог, тож, не в змозі швидко його закінчити, я взяла книгу додому.

Вона нагадує мені Полюбовницю Вітґенштайна, яку я щиро люблю. А ще стіни церкви, в якій я зростала. І куполи церкви. І дитячу біблію. І Пікассо.

І я от подумала. Як сталась моя конгруентність з мистецтвом? Чому в складний для себе час я відчуваю стільки потреби у вираженні та дотичності?
У моїй сімʼї немає нікого, у кого я б могла взяти приклад. Тільки прадідусь, який був мені дуже близьким. Вдома є безліч чорно-білих знімків, які він робив на плівковий фотоапарат і сам проявляв.
Але ж, коли я народилась, він уже довгий час не займався нічим схожим на мистецтво, не фотографував, не проявляв, не згадував!

Тоді як?
Чи може це бути вплив храму, де я провела більшу частину свого дитинства? Я от щойно навідала його, вперше за більш ніж десять років. Більшість стін чомусь замальовані сірою фарбою, там де раніше були зображення Бога і святих. Розписаною залишилась тільки центральна частина. Але я ніби тільки зараз здатна відчути наскільки це гарно, чи могла я це відчути будучи маленькою дитиною?

Синява.. І сині куполи з маленькими жовтими зірками, які були ніби одним цілим з обкладинкою дитячої Біблії. А ілюстрації в Біблії давали продовження стінам церкви. Так і не можу зрозуміти, навіщо їх було зафарбовувати, у тому жасному сірому немає нічого божественного.
І хоч я давно вже не сповідую жодної релігії, любов до храмів залишилась. І до розписних стін. І до синього кольору з вкрапленнями жовтого.

Мені складно було з релігійними правилами. Ще будучи дуже малою дитиною я не могла зрозуміти їх доцільність та логіку. Не розуміла чому Богу так важливо, щоб я не бігала, або не стригла волосся. Навіщо мені ховати своє волосся під хусткою. Але найскладніше – чому задавати всі ці питання так неправильно, я же тільки хочу зрозуміти для себе важливість цих правил. Вже тоді я розуміла, що з релігією не складеться. І тому увесь час вважала примус до ходіння в церкву жахливою несправедливістю, особливо в суботу ввечері, коли ігри у дворі були якраз найзапеклішими та найцікавішими! А мене змушували вдягати довгу спідницю, хустку і йти в місце, де не можна було гратись з іншими дітьми, і слухати проповіді про свої бажання, які звісно! були гріховними і неправильними.

Та от я думаю, можливо саме з того часу в мені зʼявилась потреба у мистецтві. Історії та картинки в Біблії були не такі суворі, як церковні настанови. Ніхто не сварив мене коли я розглядала малюнки на стінах і уявляла собі ті місця та тих людей. Переносилась туди. Можливо то був мій сховок? Частинка мого психічного життя, де не було дивних правил і пекучих звинувачень..

І як це повʼязано із тим, що читаючи Синяву, я звісно! натрапляю на згадку Пікассо. Його blue period (мій улюблений). І його картина із зображенням старого з гітарою. Я полюбила Пікассо тільки після того, як побачила картини цього періоду. Бо я можу їх відчути, і якщо я можу їх відчути, то виходить, в Пікассо є частинка, з якою я можу бути близькою, а з цієї частинки я вже можу бути ближчою і до інших його картин, які не так добре розумію.

(ланцюжки, які ведуть до мистецтва)

десь тиждень-два ще буду відсутня тут, маю особисті обставини, треба трохи часу

але повернусь!

поки що для мене головне питання цієї книги – це чи справді у головної героїні соціопатія!
буду потім читати ще коментарі психіатрів у відгуках)

а ви все ще можете приєднатись до нашого клубу і задаватись цим питанням разом і з нами!

я вже почала читати Соціопатку на наш книжковий клуб, і поки що не дуже розумію де тут соціопатія…

в «Пляжі» є короткий, але важливий пасаж як ті вчинки, якими ми точно не пишаємось, означають що ми люди! живі люди!

що нас людьми роблять не тільки красиві, альтруїстичні жести, а і все те інше, що залишається в тіні!

«Одна медсестра розповіла мені, що коли вона ще тільки почала працювати у відділенні з екстримально недоношеними дітьми, то немовлята, які народилися з вагою понад кілограм, реєструвалися як «померлі». А ті, що важили вісімсот грамів чи й девʼятсот пʼятдесят, навіть якщо прожили кілька днів, вважалися викиднями. У найкращому разі дехто з медсестер — потайки і за згодою батьків — могли запропонувати підкласти немовля в чужу труну до дорослого небіжчика, щоб крихітне тіло було поховане по-людському, ще й, у певному сенсі, не залишилося на самоті. Якби цей ліміт у вісімсот грамів вважався легітимним і нині, дехто з нас, тутешніх матерів, навіть не мав би права на свідоцтво про смерть. Ніколи досі я не вважала таке свідоцтво бодай чимось втішним.
Від такого документа завжди віє сумом, але не тоді, коли його наявність — важливе і життєво необхідне свідчення того, що знаєш ти і знають інші: твоя донька побувала в цьому світі, вона народилася живою, вона дихала, її годували і вона боролася за життя, чіплялась за нього. Вона не викидень.»

важка, але важлива книга!