#НАрх_практика

Мушу зізнатися, мене ніколи не обтяжувала дорога, і мені складно зрозуміти людей, які вважають довгі переїзди або переходи чимось нудним, морально виснажливим. При цьому мені ніколи не йшлося про те, щоб перетворити дорогу на професію - стати моряком (як мій дід) чи далекобійником. Так само я ніколи цілеспрямовано не займався автостопом, хоча заледве чесним буде сказати, що я не маю ніякого досвіду в цій справі.

Шлях-доріженька десь у моїй підсвідомості завжди відлунює подорожжю героїв чарівної казки. Преподобні Пропп і Кемпбел довели, що кожна чарівна історія виростає навколо мандрівки, яка має початок і має кінець, і вони зазвичай збігаються в одному місці. Більбо і Фродо мають повернутися до Гобітанії, хоча згодом і змушені будуть відплисти з неї на лебединих кораблях. Більшість історій, які я всотував у дитинстві крутилися саме довкола таких мандрівок: крім Толкіна, це були романи Альфреда Шклярського про Томека і, до речі, детальні художні перекази "Іліади" та "Одіссеї".

Років у 14 я почав шлятися по заброшках, "безцільно" блукати дворами і полями, які ще лишалися де-не-де на околицях міста. Пізніше навіть вивів для себе низку принципів блукання, мандрування (рос. странничества), переказувати тут які видається надлишковим. Проте лиш недавно я відкрив ще один принцип, імовірно, найважливіший: найцінніша мандрівка - це та, коли ти вирушаєш у путь, не знаючи, що на тебе чекає. Можна проїхати пів країни на автівці з чіткою метою та графіком, а можна помандрувати "в дорогу незнану" за ближні від твого села пагорби. Намір і сприйняття дороги мають першочергове значення, ціль і тим паче план - другорядне, якщо взагалі мають бодай-якесь.

У мандрах, побудованих на цьому принципі (ще до його відкриття), мені зустрілося справжнісіньке Біловоддя коло західного передгір'я Тянь-Шаню; густі очерети, що вкрили місце Задунайської Січі (й старий український козак із румунським паспортом, що ниньки випасає там свиней); чарівна колиба на полонині Левковець, яка буквально врятувала нашу групу від сирих обійм жерепу; гостинну посадку під селом Приютне, що стало для деяких моїх побратимів Іліоном, який їм так і не судилося взяти. Усе це - ніби небагато, порівняно з деякими більш успішними хіпстерами, що об'їздили десятки країн. Але якби моя подорож у цьому тілі завершилась завтра, то я твердо знаю, що намандрувався на цей раз достатньо: жодна краківська кав'ярня не зрівняється з теплицями, захованими серед торфовища Білогорща (хай вродить сторицею тому господарю, чиї смачнющі помідори я звідти стрельнув), як хмарочоси Дубаїв та Нью-Йорка не зрівняються із желєзкою на північ від Авдіївки в часи "Царської охоти" (хто поняв, той поняв).

Усе це - лише приклади того, як можна осмислювати свої мандри. Повторюсь: істина буття може відкритися вам у сусідньому парку, якщо ви помандруєте туди не для того, щоб "скинути стрес" чи "соціалізуватися серед навтопу". Але, поза всяким сумнівом, на світі є чимало потаємних, затишних, жахаючих і надихаючих місць, обжитих людьми й духами. Отож, я закликаю вас не безцільно кочувати у цифровому світі, а здійснити свою власну одіссею до серця пітьми, до кремлівського Ородруїну чи за скарбами Флінта десь на сомалійському узбережжі. Головне - не жити безглузде обивательське життя від тривоги до тривоги і від офісу до пабу.

P.S. Усі дружні канали написали сьогодні про загибель Іванки Куценко на псевдо Гайка. Я не був з нею знайомий і навряд чи колись перетинався. Проте з усього написаного про неї зрозуміло, що вона була непересічною особистістю з шаленою та захопливою мандрівкою крізь життя. Хай лебедині кораблі повезуть її душу на заслугований спочинок!