я навмисне змушую своє тіло загубитись у слові «втома», запихаючи пальці у кожну букву цього слова. 😉
🥹
а потім, даю змогу моєму язику відчути гіркий присмак, який розливається через години, мов отрута, по горлі і легенях. я забороняю власним мізкам писати в гіпокампі на довільну тему: тому що, памʼять обере її очі.
я змушую власні руки піднімати важкі кілограми, мучатись від болі у суглобах, червоніючи на обличчі від спроб перевершити самого себе хоча б в тренуванні, бо все ж: в справі забути її, я зазнав тверезої, чіткої невдачі. 😉
🥹
та як би я не намагався удати, що вона не уявляється моїм сенсом життя, я усе рівно сам собі ніколи не вмів брехати:
згадуючи її посмішку й тепле слово, мій паркет під ногами починає тріскатись, а затим розходитись, мов шов, який я ніколи не міг нормально зшити.
паркет губиться в ґрунті, поки мої ноги тремтять від землетрусу, із яким я не борюся.
клаптики ґрунту падають у прірву, і дивлячись у низ на опади, я розумію, наскільки ж вона мені знайома: я так часто у неї падаю разом із частинками чорнозему, і так рідко із неї вилажу, що вона стала мені моєю другою домівкою: бо першою, у чужій країні, стали її руки, в яких мене постійно жарить: немов я заморожений лід, якого тримали у морозилці роками, а потім кинули у прісну гарячу воду, в якій він тоне через обмін температурою, хоч і холодне він їй не смів віддавати ніколи.
🥹
твоє імʼя: це єдине що лишилось від нашого знайомства. і попри те, що я живу у невідомості вже 28 днів, бо я більше нічого не тямлю у випадкових зустрічах із тобою, я усе рівно відчуваю шалену напругу, яка, немов блискавками ударяє у небо із моїх плеч, шукаючи твоє місце знаходження: чи була ти на півдні, чи прямуєш на північ ?
проте, я точно знаю: якщо я знаходжуся на заході, ти розвернешся, аби піти на схід. 🤍