Меморіал.ua

🕯9:00 – хвилина мовчання

Солдат Михайло Яременко народився в Дніпрі. Закінчив Національний технічний університет «Дніпровська політехніка». Працював сушистом у закладах Roll Club і Шаурма БРО. Любив мотоцикли та швидкість.

Під час повномасштабної війни у червні 2025 року Михайло став на захист України. Служив у батальйоні безпілотних систем «Небесна Мара» 43-ої окремої механізованої бригади. Обіймав посаду водія-електрика.

Михайло прийняв свій останній бій 16 жовтня 2025 року в селі Піщане Харківської області. Він зазнав смертельних поранень внаслідок удару керованої авіабомби. Разом із ним загинув побратим. Захисникові назавжди 32 роки.

«Мішка був справедливим, сильним, сміливим, врівноваженим і добрим. Навіть на війні, коли було дуже гаряче на позиціях, він тримався спокійно й підбадьорював побратимів. Тримався до останнього», – додала дружина.

У захисника залишилися дружина, син і мама.

Юрію Тужлову було 67 років. Народився 7 жовтня 1958-го в Слов’янську Донецької області. Навчався у загальноосвітній школі № 2. Три роки служив у морфлоті. Працював електриком на комбікормовому заводі, був гарним фахівцем своєї справи. Згодом працював на центральному ринку, був підприємцем. Останніми роками уже був на пенсії.

Чуйна, працьовита, дуже розумна людина – таким пригадують Юрія рідні та близькі. Чоловік досконало знався на електроніці. Любив займатись домашнім господарством, власноруч облаштовував дім.

Життя Юрія Тужлова відібрав російський авіаудар по Слов’янську вранці 11 липня 2026 року. Того дня ворог скинув на центральну частину міста три авіабомби. Одна влучила в будинок Юрія.

Напередодні трагедії він повернувся з Харкова, де переніс складну операцію.

Юрія Тужлова поховали на Північному кладовищі в Слов’янську. У нього залишилися дружина та доросла донька.

🕯9:00 – хвилина мовчання

Молодший сержант Геннадій Редько народивсяу селищі Вапнярка Вінницької області. Закінчив Крижопільське училище (нині – Крижопільський професійний будівельний ліцей), де здобув фах газоелектрозварника. Потім опанував фах машиніста залізнично-будівельних машин 6 розряду. Працював на Вапнярській колійно-машинній станції. Найбільшим його захопленням було бджільництво.

Під час повномасштабної війни служив на посаді командира відділення 2-го стрілецького батальйону 56-ої окремої мотопіхотної Маріупольської бригади. Мав псевдо Репер.

«Мій чоловік мріяв про перемогу. Він дуже хотів жити у вільній і незалежній країні. Мав бронь, але відмовився від неї і пішов служити. Мені сказав: «Це мій вибір і ти маєш його поважати!». «Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах», – девіз мого чоловіка, – сказала дружина Оксана.

Захисник поліг 22 серпня 2024 року в селі Григорівка Донецької області внаслідок мінно-вибухової травми. Йому було 47 років.

У нього залишились дружина, дві доньки та син.

Марині Самоц був 51 рік. Вона народилася 19 лютого 1975-го в Запоріжжі. Працювала у ресторані – як директорка й адміністраторка. Згодом із чоловіком відкрила власну справу – продуктовий магазин. Останнім часом Марина жила в Кушугумській громаді.

«Мама опікувалась покинутими тваринами, годувала котів і собак з навколишніх населених пунктів, допомагала людям. Її магазин був завжди відкритим, щоби місцеві жителі мали продукти», – поділилася донька Аліна.

5 серпня 2026 року Марина Самоц загинула внаслідок прямого влучання російського FPV-дрона в її магазин у селищі Кушугум.

Тіло загиблої кремували і поховали на Осіпенківському кладовищі у Запоріжжі.

У Марини Самоц залишились мама, чоловік, донька, онучка, сестри, племінники та похресники.

🕯9:00 – хвилина мовчання

Молодший сержант Сергій Петриків народився 2 березня 1998 року в селі Верхня Білка на Львівщині. Закінчив Львівське міжрегіональне вище професійне училище залізничного транспорту. Працював водієм на приватному підприємстві з вантажних перевезень. Любив кермувати автомобілем, читати та рибалити.

Під час повномасштабної війни служив у 110-ій окремій механізованій бригаді імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Обіймав посаду головного сержанта та командира відділення роти протитанкових ракет. Отримав відзнаку «За оборону України».

«Чудовий син, хороший брат, уважний до рідних і небайдужий до долі Батьківщини. Він віддав найдорожче – своє життя заради життя інших», – сказала мама Марія.

Сергій Петриків на псевдо Білка поліг 19 березня 2023 року в селищі Кам’янка Донецької області. Він зазнав поранення під час стрілецького бою з ворожою диверсійною групою. Воїну навіки 25.

Поховали захисника в рідному селі Верхня Білка.

Посмертно воїна нагородили орденом «За мужність» III ступеня

Ларисі Сороці було 65 років. Народилась 2 червня 1961-го в Нікополі на Дніпровщині. Там прожила більшу частину життя. Після школи вивчилася на бухгалтерку. Займалась підприємництвом. Згодом переїхала до Києва, щоби бути ближче до доньки. Працювала продавчинею у невеликому магазині неподалік від дому.

Обожнювала читати, розвиватися, пізнавати щось нове і ділитися знаннями. Любила проводити час із друзями, відпочивати і просто насолоджуватися життям. Легко знаходила нових друзів й однодумців.

«Дуже усміхнена, позитивна, вміла підтримати в скруті, допомогти, знайти правильне слово і зробити так, щоб усмішка з’явилася на обличчі навіть у найсіріший день. Сім’я для неї була всім. Мама пережила багато труднощів, але завжди продовжувала свій шлях достойно і розумно», – написала донька Людмила.

20 серпня 2026 року внаслідок масованого російського ракетного обстрілу Києва Лариса Сорока загинула. Вона жила у Соломʼянському районі, у момент удару була в квартирі. Вибухова хвиля завдала поранень, несумісних із життям.

🕯9:00 – хвилина мовчання

Матрос Ярослав Колпаков народився в місті Кролевець на Сумщині. Працював за кордоном, останнім часом – на Кролевецькому комбінаті хлібопродуктів. Цікавився машинами, любив рибалити.

Під час повномасштабного вторгнення служив водієм-сапером у складі 36-ої окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Отримав псевдо Марс. За участь у Курській операції його нагородили почесною відзнакою «За честь і вірність обов’язку» та відзнакою командира військової частини.

У березні 2026 року пройшов надскладну смугу перешкод, яка включала психологічні та фізичні випробування, і здобув берет морської піхоти – символ елітності підрозділу.

«Він надзвичайно любив свого синочка, був дуже добрим. Люблю його сильно», – сказала мама Тетяна.

Ярослав поліг 19 квітня 2026 року від удару ворожого FPV-дрона в місті Костянтинівка на Донеччині. Захисникові було 30 років.

У нього залишилися батьки, дружина, син і молодша сестра.

Євгену Шинку було 13. Він народився в Зноб-Новгородському на Сумщині. Спершу навчався у ліцеї, а згодом перейшов на індивідуальні заняття вдома. Через проблеми з кишківником та слухом із ним окремо займалися реабілітолог, психолог, допомагали вчителі. Хлопець цікавився електротехнікою. Зокрема, під наглядом тата збирав гірлянди. Любив компʼютерні ігри.

Батько виховував Євгена та його молодшого брата Максима самостійно. Коли Олександр Шинко одружився з Аліною Макухою, сини стали називати її мамою.

«Женя був добрим, дбайливим, чуйним та веселим хлопчиком. Дуже за всіх переживав. Допомагав мені розкачувати тісто на пельмені, а також пекти печиво», – сказала Аліна Макуха.

Життя Євгена відібрала російська армія 22 червня 2026 року. Ворог ударив по приватному будинку в селищі Зноб-Новгородське. Поруч не стало його тата Олександра, бабусі татової дружини Зінаїди, а 5 серпня в лікарні Києва зупинилося серце зведеної сестри Олександри.

🕯9:00 – хвилина мовчання

Солдат Сергій Шевчук народився 3 січня 1989 року в Чернігові. Закінчив місцеву школу № 19. Пізніше навчався у будівельному технікумі. Працював комірником у торговому центрі. На дозвіллі любив читати книги та відпочивати на природі.

Під час повномасштабної війни долучився до лав Десантно-штурмових військ Збройних Сил України. Служив у 8-му окремому стрілецькому батальйоні, який у грудні 2025 року реформували в 8-й окремий розвідувальний батальйон.

«Хоробрий і відважний воїн. Великий патріот і життєлюб», – написала двоюрідна сестра Любов.

Сергій поліг 4 січня 2025 року біля села Загризлове Харківської області. Захисникові було 36 років.

Поховали воїна в селі Білокриниччя на Хмельниччині.

У нього залишився батько.

Тетяні Малій було 52 роки. Вона народилася та жила в місті Кривий Ріг. Працювала продавчинею: то на ринку, то в магазині посуду, а також одягу та взуття. Останні роки працювала продавчинею-консультанткою на острівці парфумерії «Dp perfumum» у торговому центрі «Сонячна галерея».

На дозвіллі вигулювала своїх двох собак. Одного з них колись підібрала з вулиці. Тетяна часто підгодовувала безпритульних тварин. Піклувалася про маму.

«Вона була енергійна, активна, легка на підйом людина. Завжди мала якісь ідеї. На її підтримку та допомогу можна було розраховувати. Казала про те, що мріє прожити щасливе життя поруч з коханою людиною», – розповіла подруга Світлана Шуба.

21 серпня 2026 року Тетяна Мала загинула. Російська армія двічі атакувала безпілотниками торговельний центр у Кривому Розі, де працювала жінка. У приміщенні спалахнула пожежа. Поруч не стало також її колеги Валентини Горб.

У Тетяни залишилися мати та двоє синів, один із яких захищає Україну на фронті. Собак до себе взяли мама й подруга.

🕯9:00 – хвилина мовчання

Молодший сержант Олексій Марцінко народився в місті Хмельницький. Навчався в місцевому вищому професійному училищі, але завжди мріяв про кар'єру військового.

Коли йому виповнилося 18 років, вступив на військову службу. Брав участь в АТО/ООС. Тоді й отримав псевдо Комар – побратими жартома назвали його так через довгий ніс.

Під час повномасштабного вторгнення Олексій продовжив боронити Україну. Воював у лавах 3-ої бригади оперативного призначення НГУ «Спартан». Обіймав посаду командира відділення снайперів роти спеціального призначення.

«Чесний, гордий, справжній воїн, Герой. Багато його фраз ведуть мене по життю, одна з них: «Навіть якщо загину – моя смерть не буде даремною. Я помру за Україну», – написала дружина Надія Баранова.

26-річний воїн поліг 1 лютого 2024 року біля села Новопрокопівка Пологівського району Запорізької області внаслідок ворожого артилерійського обстрілу.

У нього залишилися дружина, син, батьки, брати, сестри, інші рідні та багато друзів.

59-річний Олександр Турченко загинув 5 серпня 2026 року від російського обстрілу на залізничній платформі станції в селі Квітневе, що в Броварському районі Київщини.

Олександр народився у Туркменістані в українській родині. Тато працював синоптиком і через роботу у той час жив із родиною у місті Ташаус. Згодом батьки повернулися в Україну, жили в місті Морозівка на Київщині.

Із майбутньою дружиною Олександр познайомився на роботі на цегельному заводі в Києві. Одружилися і переїхали в Носівку – рідне місто дружини. Там у них народилася донька.

Чоловік 15 років працював на складах у Квітневому.

«Олександр у молодості боксом займався. Він завжди був спортивний. Як тільки вихідний, – сідає на велосипед та їде на стадіон. Там відтискався, вправи робив. Він був дуже живий, енергійний. Обожнював спілкуватися. Любив готувати. Найбільше друзі хвалили його котлети і шашлики. Але він запросто й торта міг спекти», – сказала дружина Тетяна.

В Олександра залишилися дружина, донька, брат і сестра.

🕯️9:00 – хвилина мовчання

Захисник Богдан Берчак народився в селі Антонівка на Львівщині. Опанував фах програміста. Працював на заводі «Леоні» у місті Стрий. Дуже любив футбол, був капітаном місцевої команди. Також захоплювався риболовлею.

Під час повномасштабного вторгнення Богдан воював у складі 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Обіймав посаду старшого стрільця-вогнеметника. Службу розпочав у 21 рік, тому й отримав псевдо Молодий.

«Для нас він був найкращим братом, а для батьків – опорою та чудовим сином. Завжди усміхнений, щирий, компанійський, вмів підняти настрій одним жартом, підтримував усіх навіть тоді, коли самому було важко», – розповіла двоюрідна сестра Ярина Савчин.

За службу Богдана нагородили відзнакою командира 15 ОГШБ «Вперті та нескорені», відзнакою «За поранення».

Захисник поліг 11 жовтня 2025 року біля селища Степногірськ Запорізької області. Йому було 23 роки.

Олені Коневській був 41 рік. Жила у місті Слов'янськ Донецької області. Працювала продавчинею.

Близькі згадують Олену неймовірно доброю, чуйною та світлою людиною, яка любила тварин і завжди була готова віддати останнє задля допомогти іншим.

Життя Олени Коневської відібрав російський авіаудар по Слов’янську 28 серпня 2026 року. У той час вона була на роботі в магазині. Це була остання зміна перед довгоочікуваною поїздкою до сина в Київ.

Олену Коневську поховали у рідному Слов’янську на Північному кладовищі.

У неї залишилися мати та син.

🕯️9:00 – хвилина мовчання

Молодший сержант Олег Душний на псевдо Дух жив у місті Белз на Львівщині. Працював зварювальником. Захоплювався спортом і не уявляв життя без тренувань.

Коли в 2014 році почалася російсько-українська війна, Олег добровільно пішов на фронт. Обіймав посади стрільця, помічника гранатометника та механіка-водія.

Під час повномасштабного вторгнення боронив Батьківщину у лавах 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади ДШВ ЗСУ. Спочатку був штурмовиком, а згодом став командиром розвідувальної групи.

«Олег був надзвичайно щирою, доброю, веселою, цілеспрямованою та справедливою людиною. Був для мене прикладом справжнього чоловіка – таким, яким він і має бути», – написала сестра Ольга Гевич.

Олег Душний поліг 11 квітня 2025 року в Курській області РФ. Захисникові було 29 років.

Оборонець мав статус УБД, став повним кавалером ордена «За мужність», відзначений нагрудним знаком «Золотий хрест».

У нього залишилися батьки, дружина, сестра, двоє братів, племінники та похресники.

Ірина Кулішова близько 40 років була машиністкою крана на заводі.

На дозвіллі займалась садівництвом, обожнювала вирощувати квіти. Територію біля свого будинку прикрашала декоративними фігурками, любила створювати навколо затишок і красу. Вела активний спосіб життя, захоплювалася подорожами.

На початку повномасштабного російського вторгнення виїхала на захід України, проте через кілька місяців повернулася додому в рідний Нікополь Дніпровської області, адже вважала, що саме там їй найкраще.

«Моя тітка була людиною, яка не залишалася осторонь, коли комусь потрібна допомога. До останнього намагалася допомогти іншим, не думаючи лише про власну безпеку. Вона дуже любила життя, мала багато друзів», – розповіла племінниця Олена Антонюк.

Життя Ірини Кулішової обірвалося 14 серпня 2026 року в Нікополі внаслідок російського обстрілу. Їй було 68 років.

В Ірини залишились дві рідні сестри, племінники і племінниці.

🕯️9:00 – хвилина мовчання

Солдат Василь Бабич народився в селі Студенок Сумської області. Здобув фах електрогазозварника у місті Глухів. Багато років працював на місцевому підприємстві «Linen of Desna». Мав пасіку. На дозвіллі любив рибалити.

Колеги та друзі згадують його як сумлінного, відповідального працівника й надійного товариша.

Під час повномасштабного російського вторгнення Василь став на захист Батьківщини. Служив стрільцем у 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді. Воював у гарячих точках фронту.

«Він був неймовірно доброю та світлою людиною. Ніколи не скаржився і завжди усміхався», – написала двоюрідна сестра Тетяна.

Захисник поліг 2 червня 2025 року біля села Степове Запорізької області. Йому назавжди 43.

Посмертно Василя Бабича нагородили орденом «За мужність» III ступеня.

Поховали воїна на Веригінському кладовищі у Глухові.

У нього залишилися дружина, донька, батьки та сестра.

Киянин Роман Осипенко був кандидатом у майстри спорту з кікбоксингу, займався також ММА.

Він мав багато друзів, любив людей, дбав про них і завжди ділився усім, що мав. Позитивний і добрий – таким запам'ятався для рідних, коханої та побратимів.

Роман служив у 36-й окремій бригаді морської піхоти. Загинув під час оборони Маріуполя 17 березня 2022 року. Йому назавжди 21 рік.

🎥Спогадами про захисника поділилась наречена Ірина та батько Сергій. Дивіться відео за посиланням.

Відео створила Платформа пам'яті Меморіал спільно з проєктом Серце Азовсталі.

Оновлення: Кількість загиблих у Києві зросла до 7 людей

П’ятеро людей загинули в Києві внаслідок російських атак 25 вересня.

▪️Вранці російська атака пошкодила житловий будинок у Печерському районі столиці. Внаслідок удару загинув 14-річний хлопчик.

▪️Вдень у Солом’янському районі БпЛА влучив в офісну будівлю. Загинули четверо людей.

Загалом протягом 25 вересня у Києві постраждала 31 людина. 15 поранених, зокрема двоє дітей, перебувають у стаціонарах столичних лікарень.

🔹Допоможіть розповісти історію кожної людини, чиє життя обірвала російська армія. Напишіть нам:

📲 098 379 2169
📧info@memorial.ua
▫️або заповніть гугл-форму: https://bit.ly/3CMEmHS