"Поцілунок Чорного вогню"
Коли дуже хочеш досягти бажаного, наважишся на будь-що. Навіть збільшити резерв давнім ненадійним ритуалом в ніч Місячної богині.
І не сказати, що не вдалось. Все пройшло як треба. Але геть не з тим…
Рейхар Аттахар – спадкоємець одного з наймогутніших родів, маг чорного вогню.
Хіба може в нього бути щось спільне зі звичайним самородком, навіть без роду?
Лише одна ніч, яку не варто й згадувати.
Проте що як той, кого ненароком використала в ритуалі, одного дня з'являється в фортеці, в якій ти несеш службу і стає командиром твоєї п’ятірки?
Все почалося зимової ночі. Коли місячне світло пробивалося крізь розписані інеєм шибки. А може й раніше…
Я погладила себе по животу, і нанесені символи відгукнулися, немов вже чекали завершення ритуалу. Має вдатися.
Може, я вагалася через те, що так і не вдалось приховати волосся? Я і так перстень крутила, і навпаки. Але волосся з рідкісним відтінком блакитного срібла ніяк не бажало ставати рудим. Та бодай золотавим.
З іншого боку, ну то й що? Завтра ми всі отримаємо розподіл після контрольного заміру рівня магії і розлетимося імперією. От заради клятого контрольного заміру я й наважилась на це. Бодай йому… точніше, не через сам замір, а через розподіл. У мене була ціль, якої я старанно намагалась досягти. Мені конче потрібно було потрапити в бойову п’ятірку, а там і за Щит. Але от біда – сили малувато. Тож шанси фактично нульові. Навіть попри те, що на своєму курсі я – краща.
І в мене мимоволі вирвалось важке зітхання. Втім, що вже злитись на несправедливість цього світу? Краще думати, як здійснити задумане.
Ласкаво прошу в уже знайомий вам світ, де фортеця Харат сягає шпилями неба. А кохання пробивається навіть у лютий мороз крізь сніжний наст.