У домі тихо. Ніщо не віщує жодної небезпеки, але мене вже просто теліпає від тривоги. Я знаю, що щось не так.

Двері до спальні Сей відчиняю все-таки тихо, сподіваючись, що помиляюся. Очі одразу ж прикипають до ліжка. Серце в грудях кудись провалюється. Дитини там немає.

Мить паніки − і бічним зором я помічаю рух біля вікна. Стрімко розвертаюся, готуючись атакувати, і повітря вибиває з моїх грудей.

Білі легкі фіранки крилами злітають у повітря від пориву вітру. У віконному просвіті величезним блакитним диском на небі світить Ворай, найбільший із трьох супутників-місяців, і тим ефемернішою на його тлі, у крижаному сріблястому сяйві, виглядає крихітна тендітна постать, що завмерла на підвіконні.

Сей здіймає ручки, немов пташка, що лаштується летіти, а я в шаленому стрибку долаю всю кімнату.

Світ завмирає для мене в цій жахливій миті й розлітається на друзки, коли мої руки ловлять дитяче тільце.

Уберегти. Сховати. Захистити.

Моя.