— Підійди ближче, крихітко. Я не кусаюсь, — його голос огортав мене в обійми.
Звуки серця відлунювали в кожній клітині тіла. Спробувавши не показувати, що насправді вирує всередині, я зробила крихітний крок назустріч. Він хоче цього так само, як і я. Немає сенсу опиратись.

— Ми можемо більше не приховувати те, що давно на поверхні, — він притягнув мене до свого великого і гарячого тіла, і все на що я була здатна – це тихо зітхнути.
— А якщо нас тут хтось застане? — процепотіла, із тремтячими віями від хвилювання підняла погляд. Сірі очі чоловіка кричали голосніше за будь-які сказані слова.
Йому байдуже.

— Так навіть цікавіше, Амі.
— Амі? — здивовано запитала.
Він нахилився і прошепотів так, що голос став ледь не оксамитовим.
— Тобі більше подобається, коли я зву тебе “крихіткою”? Чи не так?
Питання вдарило по голові. Надто відверто? Не думаю. Тим паче, коли я дозволяю йому скорочувати відстань між нами і торкатись волосся.

— Ти така тендітна… — він важко видихнув мені в шию. — Боюсь зламати тебе. Але не знаю, чи зможу встояти перед бажанням. Ти пʼяниш мене.
Крихітко.
Останнє слово розпалило пожежу в грудях. Я заплющила очі і зволожила губи в очікуванні щонайменше на поцілунок.

— Майк, можливо, не зараз? Можливо, не тут? — з рота вилітали дурнуваті запитання, тим часом долоні забирались під багряну футболку лікаря. Він, здається, був зовсім не проти.
— О боже, — єдине, що встигла прошепотіти, як його губи накрили мої. За секунду, він підхопив мене на руки і всадив на лікарняному ліжку. Я охопила шию руками і не могла відірватись. За дверима палати шуміли люди, кричали пацієнти, викликали по гучномовцю лікарів, але потім все змішалось в один загальний фон, який зник. Лишились лише звуки наших поцілунків і напружене дихання.

Читайте продовження на сайті Букнет:

https://booknet.ua/book/mi-dagnoz-vn-b460254