Запрошуємо вас до нового розділу! Хочу попередити, що це — лише половина, найближчими днями постараюся дописати другу половину. На неї одразу готуйте паперові хустинки, буде емоційно🫠🥲.
— Вже час? — оговтуюся, пригладжуючи шовковисту тканину сукні, відчуваючи, як від хвилювання починають пітніти долоні.
— Власне, так, — трохи винувато всміхнувся чоловік, поправляючи краватку на шиї.
Не пригадую, чи бачила бодай колись цього працьовитого і вічно заклопотаного чоловіка у чомусь, окрім старих вицвілих джинсів, картатої сорочки з протертою нагрудною кишенею і ковбойського капелюха, що часто змінюється на крислатий капелюх бджоляра. Та у цьому костюмі приглушеного шавлієвого відтінку зеленого, він виглядає, ніби зійшов зі сторінок модних глянцевих журналів.
Це вперше ми говоримо за останні кілька місяців так, ніби я не чула тієї зневажливої розмови про єдину доньку. Так, ніби це не зачепило чогось вразливого у моїй душі. Та насправді, не минало бодай дня відтоді, щоб я не думала про те, з якою легкістю йому далося сказане.
Тож я здіймаю підборіддя трохи вище і видушую з себе найпроменистішу усмішку, на яку лише здатна.
— Якщо раптом ти сумніваєшся, чи не хочеш…
— Я хочу цього, тату, — перебиваю раніше, ніж встигаю усвідомити. — Я кохаю Теодора і хочу, аби ми нарешті стали сімʼєю.
Батько легко всміхається, і на його обличчі проступає вираз щирого розуміння. Я знаю, що він намагався звʼязатися зі мною після того вечора, але я… я була не готова.
— Що ж, тоді я щасливий. Але перш ніж ми підемо, перш ніж я передам тебе у руки цього надійного і сміливого чоловіка, я хочу сказати ще дещо, — батько прочистив горло, ніби збираючись з думками.
Читати тут!
Post #12982
93
- ❤🔥 2