— Гарна ви дівка, Мері, тільки чи не боїтеся ось так от самі мандрувати? Це може бути небезпечно в наших краях.
Я уважно вивчала чоловіка навпроти: вдягнений у чорні шкіряні штани, льняну сорочку, поверх якої накинута жилетка. Він мав широкі плечі, густу руду бороду й виразні зелені очі, а міцні руки, здавалося, з легкістю могли зламати не лише столову виделку, а й палицю. На зап’ястку мідяний браслет, на шиї — ланцюг з медальйоном у вигляді змії. Втім, голос залишався лагідним, з нотками справжньої батьківської турботи.
— Хіба? Мені здавалося, в нашому королівстві немає розбійників, — зробила дуже здивований вигляд, розвивши руками.
— Ви, мабуть, столична, — крякнув Георг. — Що королівська родина, що мешканці не знають реальних справ нашої держави й дуже далекі від того чим насправді живе народ, — махнув рукою чоловік, допиваючи свій бокал пива. — Принеси ще, — крикнув офіціанту.
— Вгадали, — я з цікавістю продовжувала дивитися на нього. Здається, у мене є унікальна нагода почути та на власні очі побачити як живе королівство за межами палацу.
— Я одразу це зрозумів, Мері. Вас видно здалеку. По стилю, поведінці й навіть по вашому погляду, — він провів рукою по своїй бороді.

Читати тут:
https://booknet.ua/book/yak-pozbutisya-princesi-b460286