Обернувшись, я опиняюся між ним і стовбуром смереки. Віч-на-віч. Зовсім як кілька хвилин тому там, наверху, тільки тепер під ногами тверда земля й довкола більш ніж достатньо місця.

− Може, даси вже мені пройти? − з викликом задираю підборіддя. − Нам працювати треба.

− Так, треба. Але маємо спершу дещо обговорити.

Б’ярен спирається рукою на стовбур над моєю головою.