«А потім він витер губи серветкою, поклав її біля тарілки, зробив це дуже повільно, розтягуючи драматичну паузу. І подивився на мене.

Дивився довго. Ковзав по моєму обличчю, по волоссю, по чорному светру, і я відчула, як усередині все стискається. Годинник у коридорі цокнув востаннє, і мені здалося, що навіть він зупинився.

— Дуже скоро ти вийдеш заміж, – сказав батько, і знову взяв виделку в руку, немов щойно не сказав нічого особливого.

Спершу я подумала, що не розчула. Слова прозвучали, але сенс не одразу дійшов до свідомості, наче мозок відмовлявся їх приймати.

— Що?

— Ти вийдеш заміж, – повторив він так само спокійно, навіть трохи роздратовано, наче я мала б одразу зрозуміти і не змушувати його повторювати очевидні речі. — Я вже знайшов для тебе хорошого чоловіка.»