Я дуже хотіла почитати першу художня книга Володимира Станчишина. Але вона здалась мені не зовсім художньою. Це не роман у звичному розумінні, але й не нонфікшн. Найбільше мені хочеться назвати «Човни» терапевтичною оповіддю, у якій через метафоричні історії, діалоги й розмови автор досліджує людський біль, втрати, страхи та способи жити далі під час війни.
"За тим, що і як ми вирішуємо під час цієї війни, стоїть своя історія. Кожне таке рішення спирається на досвід усього життя — на наші страхи та перемоги, що їх ми всотали ще до війни. Звідси й беруть початок персональні історії тих, ким захоплюємося й кого не можемо зрозуміти.
У цьому романі психотерапевт Володимир Станчишин намагається розказати історії, де кожен має вирішити щось своє. Вони не завжди прості, не завжди зрозумілі й не завжди аж надто причесані. Але це історії про війну та про нас у цій війні. Про те, як ми пливемо кожен у своєму човні до омріяного берега перемоги, але подорож ця довга й виснажлива, і статись під час неї може так багато…"
Тут немає сюжету, який тримає в напрузі. Натомість є багато різних людських історій: військових і цивільних, тих, хто залишився в Україні, і тих, хто виїхав, людей із різним досвідом війни та різними способами проживати власне життя.
Поруч із ними — уважний Спостерігач, який насправді є психотерапевтом. Він не засуджує, не нав'язує правильних відповідей, а створює безпечний простір, у якому можна побачити й зрозуміти себе та іншого 🤗
Мені здається, саме в цьому головна цінність книги. Якщо ви впізнаєте себе в комусь із героїв, читання може стати терапевтичним. Якщо ж ні — це можливість подивитися на світ очима людей, чий досвід зовсім не схожий на ваш 🧐
«Усі в човнах бояться жити під час війни. Бо жити, как їм здається, — означає зраджувати. Ми наче маємо право лише страждати. От тоді ми справді причетні до війни. У решті випадків ми наче відрікаємось від усіх, хто загинув чи може загинути на неозорих полях бойових дій».
«Ми всі пливемо на різних човнах до одного берега перемоги. І кожен човен важливий по-своєму».
«Ми не знаємо, як іншим, ми менше схильні їх засуджувати, бо, коли бачимо, що є такі самі, як ми, можемо легше себе зрозуміти. Історії важливі».
Водночас книга точно не для всіх. Вона може тригерити, адже автор постійно повертає до думки, що кожен із нас страждає по-своєму. А в суспільстві, яке вже стільки років живе у війні й дедалі більше розділяється на «військових і цивільних», «тих, хто виїхав», і «тих, хто залишився», не всі готові чути про чужий біль. Та мені здається важливо хоча б спробувати побачити іншу оптику.
Іноді я трохи плуталася в персонажах, а вступ, як на мене, забагато спойлерить. Водночас, як звичайній читачці мені було цікаво, що сам автор теж поступово розкривається як персонаж з власними трагедіями і навіть розповідає про процес написання цієї книги. А як майбутньому психотерапевту — як саме він веде діалог 📝
«Човни» — це не захоплива художня історія, яку читаєш заради сюжету. Це книга психотерапевта, написана у художній формі. Якщо вам цікава психологія, людські переживання, власні внутрішні процеси й бажання краще розуміти інших, думаю, вона може відгукнутися. Якщо ж шукаєте динамічний роман — це, швидше за все, не та книга.
«Мені інколи здається, ніби все, що ми робили з тобою разом увесь цей час, — це вчилися любити».
#кт_відгук
Книготерапія 📗Підписатись