Це мій перший досвід читання Юрія Андруховича. І головне, що хочеться сказати: мені дуже сподобалось, ЯК він пише. Це справді сильний, впізнаваний авторський стиль. Здається, що після цієї книги я вже зможу визначити текст Андруховича серед інших.
Сам роман — постмодерністський, із грою з читачем, інтелектуальними роздумами, іронією та містифікацією. Він побудований як мозаїка, багатошаровий, із різними сюжетними лініями та сенсами, до яких з часом можна повертатися і відкривати нове.
"Австрійський фотограф Карл-Йозеф Цумбруннен приїжджає до України, щоб віднайти себе і своє призначення. В химерній мандрівці його супроводжують перекладачка Рома Воронич із майже дорослою донькою й чоловіком-поетом, професор Доктор, дві стриптизерки та режисер — постановник відеокліпів. Прибувши до вельми дивного карпатського готелю — колишньої метеостанції, — товариство опиняється на межі містичного потойбіччя.
Світ роману — це карнавал гуцульського фольклору, культури кінця 1990-х, мафійних розбірок і високої поезії Богдана-Ігоря Антонича. Іронія й гумор тут сусідять із філософським смутком, із хаосу народжуються надія та європейська Україна, а герої вкрай небезпечними шляхами повертаються до власної загубленої сутності."
Починається роман влучною думкою (теж колись дійшла до такого висновку на власному досвіді 😸):
"Усе, чого ми собі бажаємо, про що думаємо і чого сподіваємося, обов'язково з нами трапляється. Штука лише в тому, що завжди надто пізно і завжди якось не так."
Добре передана атмосфера України 90-х — похмура, химерна, місцями важка. Алкоголь, секс, насилля, зради, така певна «чорнушність». Роман не завжди було приємно читати. Хоча знову ж таки, написано шикарно.
"Ця країна мала чудові шанси змінитися й від стану перманентної потворності та олігофренічної безпорадності майже блискавично перестрибнути до стану принаймні нормальності. Виявилося, проте, що кількість тих, які всередині неї самої не хочуть цього, взагалі не хочуть її існування як такого, суттєво перевищує всі допустимі межі"
"Добре, якщо у вас і справді настільки давня й потужна культура, то чому так смердять ваші громадські вбиральні? Чому ці міста здебільшого схожі на догниваючі смітники?"
"Про що могли розмовляти двоє людей, що прожили разом дванадцять років, увійшовши до лісу? Звісна справа, вони мовчали."
"Проте ліс, а точніше переповнений символами і натяками праліс, був лише приводом для їхнього значно тривалішого мовчання. Бо насправді за ним стояли втома, розчарування і час. Людське життя в цілому є ганебно печальною штукою."
Цікаво поданий блок про поета Богдана-Ігоря Антонича. Андрухович писав про нього кандидатську дисертацію, тож ця тема відчувається глибоко прожитою.
До речі, сама назва «Дванадцять обручів» теж відсилає до поезії Антонича — «Елегія про ключі від кохання», де є образ дванадцяти обручів весни 🌷
"З плином тижнів і місяців Антонич відкривав у ній все нові й нові потаємні джерела. При цьому навряд чи вони коли небудь говорили про поезію — вони самі були поезією й цього достатньо."
Окремо хочу відзначити оформлення — кольоровий зріз і ілюстрації всередині 🔥
Поки що я не сформулювала остаточного ставлення до роману — хочу ще «переварити» його. Зараз якраз читаю рецензії, готуюсь до клубу і думаю, що ця книга точно з тих, які розкриваються глибше після обговорення.
Тож якщо хочете розібрати такий складний, багатошаровий текст — запрошую до нас у книжковий клуб. Буде офлайн в Ірпені (є ще 2 місця) і, можливо, онлайн ☺️
#кт_відгук
Книготерапія 📗Підписатись