Нарешті дочитала цей невеликий роман — і він дався мені непросто.
"Коли молодість з усіма її пристрастями й бурхливими переживаннями вже позаду, коли більшість із важливих рішень у житті вже прийнято і людина зупиняється на порозі зрілості, цілком природно, що вона раптом відчуває необхідність озирнутися назад і оцінити пройдений шлях. Роман «Місіс Делловей» (1925) британської письменниці Вірджинії Вулф (1888—1942), який критики часто порівнюють з «Уліссом» Джеймса Джойса, розповідає про один день із життя Клариси Делловей, залюбленої в життя лондонської леді з вищих ешелонів британського суспільства. "
Текст написаний у техніці потоку свідомості: думки, спогади, відчуття героїв постійно переплітаються, перетікають одне в одне. Іноді настільки хаотично, що складно зрозуміти, хто саме зараз «говорить». Через це доводиться буквально тримати фокус на кожному абзаці, перечитувати, повертатися 📕
Я люблю психологічну глибину в літературі, люблю занурення у внутрішній світ персонажів. Але тут форма для мене виявилась складнішою, ніж я очікувала. Якщо книгу слухати — взагалі не уявляю, як це можна сприймати.
«Як приємно! Як легко! І так здавалося їй щоразу, коли під тихенький скрип петель, що і тепер їй учувався, вона відчиняла скляні двері на терасу і поринала в повітряну легкість Бортона. Аякже, вранішнє повітря там ще свіжіше, спокійніше і безшумніше, ніж тепер, немов шепіт хвилі, немов поцілунок хвилі, прохолодне, чисте і (для вісімнадцятирічної дівчини) врочисто-тривожне, адже біля відчиненого вікна їй здавалося, що вже сьогодні станеться щось дуже важливе; вона дивилася на квіти, на оповиті туманом дерева, а граки то здіймалися, то падали донизу, стояла й дивилася, аж поки Пітер Волш не сказав: «Роздуми серед овочів?». Так же було?»
У романі майже нічого не відбувається у звичному сенсі. Вся історія — це один день, наповнений спогадами, рефлексіями, внутрішніми монологами. Немає динамічного сюжету, за яким хочеться бігти далі. Взагалі сюжету майже немає. Лише спостереження, думки, флешбекі.
«У неї завжди було таке відчуття, що прожити ще хоча б один день – дуже-дуже небезпечна справа»
«Притискаючи до грудей оберемок квітів, червоних та білих троянд, щоб з порогу сказати дружині (і нехай вона про нього думає що хоче), з порогу сказати, простягаючи квіти, «Я тебе кохаю», саме такими словами. Чому не сказати?(…) Він ще постояв перед нею, наче наважувався щось сказати, і вона гадала: що? І навіщо? Ось же – троянди»
«Вона сентиментальна – справді. Тому що вона зрозуміла: єдине, про що потрібно говорити, – наші почуття»
Але водночас тут піднімаються важливі теми:
✔️самотність
✔️тиск суспільства
✔️пам’ять і минуле
✔️наслідки війни для ветеранів (і це сьогодні болісно актуально)
✔️старіння і плин часу, який буквально відчувається у тексті
Роман також цікавий як зріз повоєнного британського суспільства з його класами і настроями.
Авжеж, середина червня. Війна закінчилася майже для всіх, за винятком хіба що таких, як місіс Фокскроф, що має велику гризоту – учора ввечері в посольстві дуже бідкалася, що вбили її хлопця, і тепер заміський будинок дістанеться небожеві; або таких, як леді Бексборо, що, кажуть, відкривала доброчинний розпродаж з телеграмою в руці про загибель Джона, свого улюбленця; але війна закінчилася; і дякувати Богові, що таки закінчилася.
Чи сподобалося? Скоріше, це був цікавий читацький досвід, а не «захват». Я не можу сказати, що мені сподобалась мова чи стиль настільки, щоб терміново хотіти прочитати ще щось в авторки. Але не жалію, що прочитала.
Радила б цю книгу не як легке чи захопливе читання, а як знайомство з модернізмом і творчістю авторки. Це для вдумливих читачів, які готові до складного тексту 🤓
Часто роман порівнюють з «Уліссом» Джойса — і якщо хочеться спробувати щось подібне, але в компактнішому форматі, то це хороший варіант.
І дуже цікаво буде обговорити все це на клубі! Бо це якраз той текст, який складно читати, але, можливо, значно цікавіше розбирати разом. Місця ще є, приєднуйтесь!
#кт_відгук
Книготерапія 📗Підписатись