Одні кажуть — це шедевр. Інші — «жах, навіщо писати таку депресивну чорнуху». Я десь посередині 🤷♀️
"«Мій прапор запісяв котик» - це спроба авторки змалювати своє життя в невеличкому смт біля Луганська. Здається, що час там зупинився й надовго застряг чи то в безнадійних радянських декораціях, чи то в скрутних 90-тих. Там неначе утворився непробивний мур між сучасністю й новими реаліями, інформацію найчастіше черпають з телевізора (звісно, з російськими каналами), газети «СПІД-Інфо» чи «Факти», а над усім цим упевненими териконами височіють: «Бо ми всігда так робили», «Бо ти ж дєвочка», «Жити треба так, шоб тобі ніхто не завидував», «Не жили харашо – не треба й починать». "
Читати періодами було важко. У тексті багато темряви — пострадянське дитинство, життя в СМТ, меншовартість, дитячі травми, бідність, токсичне дорослішання.
"Коли я на щось жалілася: хотіла пісять, шоколадку, котика чи топіки з сердечком, батя кривився. — Недоколихана. Недоколихана не перекладається жодною мовою. Це наче та, хто не отримала достатньої турботи, але батя мав на увазі, що я трохи недорозвинена розумово."
"Що я знаю вже про себе? Я — погана спортсменка, у мене немає совісті, я вся в батька й народжена, щоб бути мамі почмічницею, але досі невідомо — у чому? Я не загартована і квола. Прикрасити мене може лише скромність. Та й це не факт.
"Моя мама хотіла для мене кращого. Тільки не "най", щоб люди не заздрили. Моя мама хотіла для мене стабільної роботи і щоб чоловік не пив. Багато вона від мене не очікує, максимум двох діток. Старшу дєвочку, щоб нянька, і хлопчика, щоб з Москви шпалери привозив. ПТУ і панчішна фабрика в плані освіти і роботи її б улаштували."
Іноді здавалося, що відбувається суцільний треш. Але якщо таким і було життя героїні, то воно має право бути так описаним. Без прикрас і з великою кількістю ненормативної лексики.
Я багато впізнавала. Не буквально — на щастя, моє дитинство в 90-х було набагато щасливішим. Але деякі відголоски пострадянського виховання, деталі побуту та дозвілля, бажанки тієї дівчинки — все це знайоме ☺️
"Щонеділі ми ходимо до діда дивитись на Скруджа Макдака, качине обличчя капіталізму."
І знаєте, що мене найбільше здивувало і сподобалось? Гумор.
Я чомусь очікувала повної безпросвітності. А тут — най і чорний, самоіронічний, але дуже влучний гумор, який не дає провалитися в суцільну темряву.
"Це десь у Нью-Йорку жінка в 45 починає заново відкривати свою сексуальність. У нас жінка в 45 починає відкривати диван, щоб збирати туди похоронне."
Це дуже відверта книжка. Подекуди провокаційна 😱
Це не читання «для задоволення» — принаймні для мене.
Чи раджу я читати? Якщо не лякає те, що я описала вище — звісно. Якщо шукаєте тепла й світла — це точно не та книжка.
Мені скоріше сподобалося. Принаймні, я впевнена, що не забуду цю книгу ніколи.
#кт_відгук
Книготерапія 📗Підписатись