Якщо ви вже знайомі з автором, то уявляє, чого від нього чекати. Це дуже впізнаваний Господінов: повільний, уважний до деталей, поетичний.
Якщо ви ще не читали Господінова, то будьте готові до незвичної прози, яка звучить майже як поезія. Багато красивих метафор, до яких би сам не додумався, і водночас дивна впізнаваність — мене такі тексти чіпляють неймовірно ❤️
"Усе починається невинно: хлопчик потрапляє на ярмарок, стискаючи в долоні монету, яку отримав від батька. В одному з наметів він бачить Мінотавра — істоту, яка надовго позбавить його мови і спокою. Цей ні на що не схожий роман є дослідженням лабіринту: місця, де ми блукаємо і знаходимо себе, місця, де натрапляємо на найнеймовірніші (і зовсім звичайні) історії, місця, де врешті-решт доходимо до Мінотавра — створіння, яке цілком може виявитися нами самими багато років тому. Мінотавром-дитиною, загубленим серед гамірливого ярмарку. В цьому романі Ґеорґі Ґосподінов, один із наймайстерніших оповідачів сучасної європейської літератури — у своїй чудовій формі. Він розмотує перед нами нитки численних сюжетів, щоб урешті сплести їх у тугий вузол, усередині якого — пам’ять і легкий смуток."
У книзі немає класичного сюжету. Радше це роздуми, фрагменти, спогади, зібрані в форматі мозаїки: історії про пам’ять, час, біль, дитинство, чужі і власні. Найкраще про стиль Господінова сказав сам Господінов якраз у цій книзі:
"Я не можу запропонувати лінійної розповіді, тому що жоден лабіринт і жодна історія не є лінійною."
Дещо було для мене складним, подекуди — не зовсім зрозумілим. Особливо важкими — для розуміння і морально — виявилися лінії з міфологією і тваринами 😭
Натомість я обожнюю Господінова там, де він пише про дитинство, родину, минуле, про людські історії, які він підслуховує або свідомо збирає й навіть купує.
Ось у цих моментах я буквально кайфувала. Постійно щось зберігала, відмічала — цитат назбиралося багато. Поділюся лише кількома.
"Молодість відійшла, соціалізм відійшов, але демони колишніх бажань залишилися, втоплені в алкоголі несправдженого. Колишні школярі постаріли, відростили животи, кожен одружився зі своєю Єленою, але щось підкачало, щось не так, як мало би бути... Безглуздість за допомогою дерев'яного коня увійшла в непевну Трою тіла."
"Я тікаю в бомбосховище третьої особи, відправляю іншого на мінні поля минулого. Той, хто колись мовив від першої особи, був я, і мені страшно запитувати, чи він живий. Чи живі ті, ким ми були."
"У п'ять я навчився читати, у шість це вже була хвороба. Не перебираючи, уминав книжки. Якась булімія читання. Я читав усе, що знаходив, і невдовзі дістався до маминої шафи..."
В останній цитаті я впізнала себе (думаю, як і багато книголюбів) ☺️
А ще, якщо пропустили, то тут є історія про емпата, а тут про Салмана Рушді.
Цікаво, ще герої його книг та ідеї вільно кочують з книги у книгу. Книга не продовжує одна одну, це зроблено якось більш тонко. Щоби скласти повну картинку, варто прочитати всі книги, але кожна цілісна і сама по собі.
Ймовірно, ця книга не стане моєю найулюбленішою у Господінова, але водночас вона сильна, важлива і справді непересічна. Хоча я добре розумію: зайде не всім.
До речі, мені залишилось прочитати тільки "Садівник і смерть", і тоді я вже складу власний ТОП з усіх перекладений книжок.
#кт_відгук
Книготерапія 📗Підписатись