Не знаю, чи буду я кайфувати від українських класиків (сподіваюсь!), але від книги Семківа дійсно кайфувала.
"Ця книжка – ніби неформальна розмова із професором у барі, де він у легкій формі й з гумором розповідає історії, від яких не можеш відірватися.
Що спільного у персонажів Сковороди із «Володарем Перснів», а у структури «Енеїди» Котляревського – із «Зоряними війнами»? Котрий епічний твір зі шкільної програми водночас феміністичний і сповнений еротики? Якими були ритуали таємного товариства «Мочемордія», що до нього належав Тарас Шевченко? Як Іван Франко пов’язаний із Зіґмундом Фройдом, а Ольга Кобилянська – із Захером Мазохом?
Ростислав Семків розповість вам про українську літературу таке, про що точно не розказували у школі. А головне – покаже, що читати наших класиків і кайфувати від цього – цілком можливо."
Звісно, я розуміла, що читати класиків варто, але автор ще більше переконав мене в цьому:
"Освічена людина мусить чітко уявляти процеси в суспільному житті попередніх двох-трьох століть, щоб мати можливість притомно розуміти своє сьогодення і планувати власне та суспільне (якщо має вплив на відповідні рішення) майбутнє."
"Нащо? Ні, не щоб видаватися культурною людиною — щоб бути нею; щоб краще розуміти сенси життя — для чого це все."
"Осягнення класики – це понаднормова і неоплачувана робота з удосконалення себе самих. "
Попри розуміння необхідності читання, я не знала як до тих класиків підступитися, з кого й чого почати. Тепер маю уявлення про творчість найкращих, та можу обрати того, чия найбільше відгукується.
📋 Книга підкупає і свою чіткою структурою, алгоритмами. Все, що залишається після — скориставшись мапою, починати знайомство з автором.
Під час читання я постійно ловила себе на думці: всім дітям би таких вчителів літератури! Уявіть, як цікаво було б вивчати біографії письменників, викладені таким чином:
"Леся Українка була найпотужнішою тревел-блогеркою в українській культурі свого часу. Щоправда, для поширення мандрівницького контенту доводилось використовувати єдину доступну тоді мережу – листи."
Також я читала і жалкувала, що не вступила на філфак — якщо там є такі викладачі.
"Урок літератури має стати розмовою про життя, в центрі якої стоїть важливий текст, — тоді, власне, з'явиться бажання його читати. Ну, щоб взяти участь в актуальній, життєвій розмові. Так може поступово виробитися і головна навичка — читати, щоб шукати відповідей"
Щодо пошуку відповідей, в книзі я знайшла їх достатньо:
"Про що взагалі література? Про досвіди, які проживають люди, і про те, як вони ті досвіди осмислюють. Це є вже згадувано мною деінде літературна машина часу. Читаючи, ми можемо заглибитись в далекий час і зрозуміти, про що тоді думали"
"Читати треба, щоб краще вміти думати. Це все."
"Поезія — це вміння побачити незвичне в звичному, знайти образи, які дивуватимуть і надихатимуть. Поезія — це прозріння від якого перехоплює подих. Це не про ритм, не про риму, не про розумні думки й не про красиву лексику; у принципі в поезії один головний провідник — метафора"
"Це і є поезія. Вона працює, наче окуляри доповненої реальності, які винайшли ще хтозна-коли. Не будьте без Антонича, не залишайтесь у прозі реальності без його поетичних прозрінь."
Я можу писати ще багато, але краще прочитайте книгу самі, щиро раджу!
Нещодавно писала про дискусію «Навіщо читати і як писати нонфікшн» від Litosvita. В результаті обговорення я виділила 5 критеріїв якісного нонфікшну. Тож на ці критерії й буду спиратися в оцінюванні нонфікшн книг.
Цього разу, без вагань, оцінка ⭐️ 5/5.