Цю книгу я дуже хотіла прочитати — бачила про неї стільки гарних відгуків! Але поки читала моє ставлення постійно змінювалося. Спочатку мені дуже подобалось, потім я втрачала інтерес, потім знову було цікаво. Якась синусоїда виходила 〰️
"1964 рік. Ідилічне містечко Зефір у штаті Алабама. Люди працюють на папірні та молочарні, священники виголошують палкі проповіді, десь у космосі летять перші супутники та кораблі, стосунки чорних і білих ще неоднозначні. І є в житті речі, що вражають уяву дванадцятирічного Корі Макенсона, який мріє стати письменником. Як і кожен хлопчина, він проживає шкільні клопоти, радість канікул та пригоди в гурті друзів. І не має сумніву, що духи можуть навідуватися до живих, що в лісі за містом переховуються небезпечні злочинці, а в річці живе прадавня гігантська істота. Корі спостерігає за цими явищами з таким захватом, на який ми здатні лише в дитинстві. А випадково побачені злочини та невипадкові пошуки правди ведуть героїв світом, де стикаються щира наївність і справжнє зло. Поміж ними — речі моторошні і прекрасні, чарівні і шалені, фантастичні й реальні. Корі занурюється у глибини загадок Зефіра і згодом виявляє: хоча дитячі радощі розвіюються і лишаються позаду, але й дорослішання — це теж химерно-прекрасна подорож."
Чому так? Думаю, справа в тому, що ця книга — це суміш різних стилів:
✔️Є детективна лінія — і вона мені справді зайшла. Книга почалася динамічно, заінтригувала, але потім детективна складова раптово «стухла», з’являлася уривками й знову губилася. Коли вона була, я читала із задоволенням, коли ні — ставало нуднувато.
✔️Є фентезійна лінія, але вона тут невелика та наче зайва, бо книга не повністю у жанрі фентезі, і ці несподівані «магічні вкраплення» виглядали дивно, як на мене.
Зате дуже сподобалися моменти рефлексій про письменництво, дитинство, дорослішання, смерть. От наприклад:
"Не проходь крізь день, нічого з нього не запам'ятавши, не відклавши цей спогад як скарб. Бо то і є скарб. І спогади – це прекрасні двері, Корі. Вони і вчителі, і друзі, і тренери душевної стійкості. Коли дивишся на щось, не просто дивися, бач те, на що дивишся. По-справжньому. Бач так, що коли запишеш, щоб інша людина теж змогла побачити."
"Ніщо у світі не викликає такого жаху і захвату, як чистий аркуш. Жах, бо ти з ним сам на сам, лишаєш темний слід на сніговій рівнині. А захват, бо ніхто крім тебе не знає, куди прямуєш, та й сам ти точно не можеш сказати, чим завершиш."
"На вигляд вони, може, й дорослі, але це маска. Це просто глина часу. Люди в глибині душі – все одно діти. Вони далі хочуть стрибати і гратися, тільки заважає тяжка глина."
"Не спіши виростати, постарайся побути хлопцем, скільки зможеш, бо коли втратиш ці чари, назад не випросиш."
"Бо смерть пізнати неможливо, з нею не можна подружитися. Якщо уявити смерть у подобі хлопця, то це буде самотня постать, яка стоїть на краю майданчика, коли повітря іскриться сміхом інших дітей."
Дратувала присутність великої другорядних персонажів, вони всі у мене плутались у голові. А історії про них здавалися зайвими, і я чекала, коли ж автор повернеться до головного 🔥
У підсумку: книга хороша, багатьом зайде, але моєю улюбленою не стала. Мені здалося, що книгу можна було б сміливо скоротити — тоді вона б тримала увагу краще.
#кт_відгук
Книготерапія 📗Підписатись