Це одна з найкращих книжок сучасної української літератури, яку я читала. Тож тепер мені хочеться всім про це розповідати, бо про "Дім для Дома" говорять мало, як на мене.
Звісно, я знаю, хто така Вікторія Амеліна і як вона загинула 😭 Але чомусь я не чула саме про книгу. Прочитала тільки тому, що її обрали на книжковий клуб.
"Смішний пудель на ім’я Дом розповідає нам історію родини — старого полковника та кількох поколінь жінок. І пес, і люди почуваються ніяково у невеличкій львівській квартирі, де жив раніше... Яка різниця хто? Камені не розкажуть. Або розкажуть — якщо маєш собаче чуття. Та хіба є історії, які допоможуть — полковнику зі сходу України чи хоча б його псові — нарешті відчути себе вдома у Львові 90-х?
Здається, до чужої скрині вже ніколи не підібрати ключа. Вже ніколи не відпустити штурвал винищувача. Ніколи ні пес, ні стіни не приймуть нових господарів. Але буває, чужа таємниця виявляється й твоєю також. І, можливо, героям цієї історії таки вдасться віднайти дім."
🐩 Оповідь від пса — незвична оптика, бо глибину чужих історій він зчитує через нюанси запахів, ритуалів і звичок. Події відбуваються у Львові 90-х і 2000-х. Це період мого дитинства і юності, і багато чого для мене знайоме, хоча я з Донецька. До речі, Донецьк згадувався неодноразово.
Для мене це історія про пошук дому — буквального і внутрішнього. Про родину, в якій кожен, незалежно від віку та походження, намагається знайти місце, де буде добре.
«Я хочу свідчити про свій дім. А дім твій — там, де твої сліди. Дім — розпорошений, як білі уламки замерзлих річок над Землею».
«Це коли загубився в просторі й часі, тоді чіпляєшся за пожитки. Зберігаєш старі незручні туфлі, бо ці туфлі — твій дім, як чоботи — дім солдата. Іншого-бо нема».
Тут ідеться про ідентичність, пам’ять, мовчання поколінь, про травми, які передаються — і які можна осмислити. А ще про те, що відгукується кожному українцю: втрати, міграції, зміни...
«Час надто швидко змінює декорації, люди часто обирають не свої ролі».
"Тільки ніяк не можуть повірити: дім? Чи знову — переїжджати, тікати, прилаштовуватися, мімікрувати, ростити дітей, не мати проблем, не бути проблемою, не бути… Не бути? Так, не бути. Не бути, а бігти."
Авторка згадує про Скнилівську трагедію, Майдан, війну, голодомор, дотикається до болючих тем дуже точно і чесно. Без натиску, без пафосу. Просто як є. Щемко, але не штучно.
"Війна, наче кір, яким треба перехворіти. Від кору щоправда існує вакцина…"
«Коли одне покоління мовчить, наступне врешті буде вигадувати — а ті, що прийдуть пізніше, можуть уже й не побачити різниці між правдою та брехнею».
Сильна книга. І я щиро її раджу. І дуже прикро, що Вікторія більше нічого не напише 😭
#кт_відгук
Книготерапія 📗Підписатись