Ця книга не з легких, але мені зайшла.
"2019 рік, літо. Миша, 26-річна аспірантка з Києва, їде до Кракова, щоб долучитися до міжнародного проєкту з дослідження життя мігрантів. Та скоро дівчина усвідомлює, що гасла про гуманізм – лише ширма для політичних ігор. Вона стикається із чужим болем і трагедіями людей, чиї життя руйнуються за зачиненими дверима. Насилля, зради й особисті втрати докорінно її змінюють. Якою ж Миша повернеться додому? І що на неї там чекає?
«Нерухомість» – це зріз людських доль перед пандемією, перед повномасштабною війною – історичні зсуви, як тектонічні зсуви, і наші життя, наче маленькі човники, що дрейфують у цьому океані білого шуму. Історія невпевненості і тривожності – про пам’ять, що зникає вже зараз за непомірним обсягом нової і нової інформації, болю, трагедій і руйнувань. І водночас історія про закоханість, що проривається, наче рослина через асфальт. "
🏠 Назва «Нерухомість» тут має не тільки пряме значення: вона і про стан — коли ти завмер та не можеш рухатись далі. Тому не дивно, що спершу роман здався мені дещо депресивним. Але він виявився ще й трагічним.
У цьому романі нема стрімкої дії чи захопливого сюжету — але є багато рефлексій та тонких психологічних спостережень.
"«Просто» було дуже не просто. В її світі не можна було розлюбити когось отак «просто» і повідомити про це чесно, не шукаючи додаткові причини."
"Миша хотіла б на запитання мами «Як почуваєшся на новому місці?» відповісти правду. Вона почувалась біло, хвилююче, нервово. Коридори музею інколи нагадували сни, в яких подовгу без сенсу блукаєш і не знаходиш виходу."
Це текст про втрати, переселення, старіння, аб’юз, кризу цінностей, відчуття нестабільності — і пошуки себе у світі, де все змінюється, а надійного дому немає ні всередині, ні зовні.
"Раптове, таке несправедливе старіння — це теж здивування, особливо ж коли натрапляєш на власне відображення в інших, не одомашнених, неприручених дзеркалах. Тільки зі старінням ти опиняєшся ще більш ізольованою від світу, ніж у підлітковому віці, на самоті з цим хижим лисом змін. Їй здавалось, що у неї болить сама шкіра."
"Він поїхав до іншого міста, до іншої гілки свого роздвоєного життя. Де бринять келихи, тиша не така в'язка, як тісто, де рветься мереживо на чорних панчохах і в стогоні можна на вихідні забути і про борги, і про банкрутство, і про мертву дитину, і про ненароджену, і про неї. Особливо важливо забути про неї."
💔 Мені сподобалось, як це написано: авторка пише живою мовою, використовує небанальні метафори і влучні описи.
"І у серці Патриції біль розквітнув вишневим кольором, подібно до того, як під високою горловиною гольфа розквітнув синець на її шиї. Біль пустив кореневі пагони."
"Час тут не минав, не тягнувся, не збігав, він не мав ані таких потреб, ані функцій. Бо він міг бути медом, поглядом і миттям посуду. Він міг бути брязкотом ложки, дрібним шрифтом сторінки. Промовлянням вголос думок, мовчанням."
Я рада, що в українській літературі з’являються такі голоси. Вони говорять про болюче — чесно і тонко. Рекомендую, якщо не боїтесь непростих тем і текстів, які лишають слід в душі.
#кт_відгук
Книготерапія 📗Підписатись