Ледь торкнулася пояса, щоб зав’язати його, як двері різко відчинилися.
Атмосфера змінилася миттєво.
Повітря стало наче важчим. Він увійшов — Адам. Високий, широкоплечий, владний. Закрив за собою двері так гучно, що в мені все здригнулося.
Його погляд ковзнув по мені, спершу на оголені ноги, потім на груди, де тонка тканина ледве прикривала білизну. Хижа усмішка розтягнула його губи.
— Можеш його не одягати, — голос глухий, низький. — Одяг тобі зараз не потрібен.
Він підійшов ближче, розслаблено, але від цього кроки здавалися ще загрозливішими. Зупинився всього за два кроки. Його рука знову схопила мене за горло, примусила підняти голову і дивитися прямо у темні очі.
— Значить, і таку білизну можеш носити, — голос став нижчим, глухим, і дихання обпекло шкіру. — Це ти для мене грала святу? Думала, якщо вдягнешся як монашка, я втрачу апетит?
Я мовчала. І він бачив у цьому ту саму «Софі», яку звик контролювати. Йому подобалося, що я не відповідала.
— Сьогодні ти маєш бути дуже слухняною дівчинкою, Софі. І робити все, що я скажу. Зрозуміла? — його тон не терпів заперечень.
Я мовчки ковтнула повітря.
Він посміхнувся ще ширше.
— Роздягайся.