У «Англії, Англії» Джуліан Барнз робить з цілою країною те, що туристичні парки роблять із динозаврами, піратами чи Диким Заходом: збирає найвідоміші образи в одному місці, прибирає незручності — і продає покращену версію оригіналу.

На острові Вайт з’являються Стоунгендж, Букінгемський палац, Біґ-Бен, чорні кеби, двоповерхові автобуси, Робін Гуд, Манчестер Юнайтед, королівська родина і навіть англійський туман. Відвідувачеві більше не треба витрачати тижні на подорож країною. Уся Англія тепер поруч — чистіша, дружніша, ефективніша і точнісінько така, якою турист очікує її побачити.

Але упс і копія стає популярнішою за оригінал.

Барнз видав роман у 1998 році й задумував його не просто як жарт про туристичну індустрію. В одному з тодішніх інтерв’ю, коли його запитали, про що «Англія, Англія», він спочатку пожартував: «приблизно про 280 сторінок». А потім дав значно серйозніший список тем: Англія, автентичність, пошук правди, винайдення традицій і те, як ми забуваємо власну історію. Наприкінці, додавав він, роман ще й питає, чи може нація — так само як людина — почати заново.

Тематичний парк виявився ідеальною машиною для такого експерименту.

Його створює вигаданий магнат сер Джек Пітмен. Логіка бізнесу проста: іноземці приїжджають не за реальною Англією в усій її складності. Вони вже мають у голові набір образів, які вважають Англією. Отже, навіщо продавати їм хаотичний оригінал, якщо можна дати концентрат?

У результаті історія теж стає продуктом. Стоунгендж можна пересунути. Робін Гуд може працювати за контрактом. Монархія стає частиною атракціону. Минуле більше не потрібно відтворювати точно — воно має відповідати очікуванням клієнта.

І тут приходить важлива проблема, яке виростає з жарту: дедалі важче пояснити, чому оригінал важливіший і чому його варто більше цінувати.

Наше уявлення про країну теж складається з копій: шкільних історій, фільмів, листівок, музейних експозицій, сімейних спогадів, туристичних маршрутів. Традиції, які здаються віковічними, іноді виявляються відносно недавніми конструкціями. А пам’ять людини — ще менш надійний архів.

Тому Барнз паралельно розповідає історію Марти Кокрейн. Її особиста пам’ять працює приблизно так само, як великий національний парк Пітмена: перебудовує минуле, залишає одні деталі, відкидає інші й створює версію, з якою можна жити. Публічна історія країни й приватна історія людини раптом виявляються схожими механізмами.

На щастя, тут немає простої відповіді типу стара Англія — справжня, парк — фальшивий. Роман ускладнює це питання. «Справжня» Англія теж давно розповідає про себе через символи, ритуали й вибіркову пам’ять. Парк лише робить цей процес настільки буквальним, що його вже неможливо не помітити.

А потім копія починає витісняти оригінал.

Туристи їдуть туди, де Англія більше схожа на Англію. Стара країна занепадає, а її симуляція процвітає. Чому? Бо іноді копія перемагає не тому, що люди не здатні відрізнити її від оригіналу, а тому, що вона краще відповідає їхньому уявленню про те, яким мав бути оригінал.

in book we trust