Gott Mit Uns

Ми часом разом їздили з Рівного київською електричкою. Я виходив в Острозі, в Оженині, а Микола з Олесем Бабієм їхали далі, до Києва — на різні акції або засідання проводу УНСО.
Поки їхали, ми завжди говорили про іделогію націоналізму, про те, як виборювати незалежність, як виборювали її наші предки в лавах УПА та армії УНР.
У нас тоді не було машин. На різні акції ми їздили автобусами та електричками. Ми забирали час у близьких нам людей, віддаючи його боротьбі за Незалежність.
За цю Незалежність Микола і загинув — після років тюремного ув’язнення як в Україні, так і в Росії.
Російська тюрма його не зламала. Не зламали його роки переслідувань, ув’язнення та боротьби. Він до кінця свого життя залишався патріотом України.
Для мене Микола Карпюк назавжди залишиться людиною, яка була готова не лише говорити про Незалежність, а й усе своє життя не втомлюючись боротися за неї.
Він був і залишається прикладом того, на кого варто рівнятися.

© Побратим по УНА—УНСО Микола Бендюк

Він вчив мене стійкості під ударами долі, спокою під час штормів і пильнуванню внутрішнього вогню, який має випалювати лише ворогів.
"Важливе лише товариство" - повторював він завжди. Людина яка билась за Україну ще з часів Придністровської і Абхазької війни, завжди турбувалась про кожного хто в це товариство входив.
Ми багато сперечались. От дуже багато. В штабі УНСО вже робили ставки хто сьогодні буде волати голосніше Микола Андронович чи Микола Андрійович. Але ми ніколи не сварились, і кожна суперечка закінчувалась кавою і планом роботи на завтра.
"Ну ти звісно нарваний... от тільки тепер я розумію як зі мною Білий мучався, він теж мене завжди "нарваним" звав", - говорив він під кінець дня...
Микола Карпюк - це легенда, велетень, майже "останній із могікан", хто почали війну проти росії ще в 1992 році...
Він ніколи не боявся смерті, відносився до неї як до заичайного продовження свого буття...
У травні йому виповнилось 60 і його списали з ЗСУ, і він підписав новий контракт адже не усвідомлював, як може бути в тилу, коли війна триває...

©Побратим по УНА—УНСО Микола Мельник

Ми були диваками, маргіналами, які стверджували, що не за горами війна з Росією, і готувалися до неї. Ніхто нас не розглядав всерйоз, окрім росіянських ЗМІ. Що б ми без тих ворогів робили, як би зберегли самооцінку? А Микола, здається, взагалі не переймався нашим незавидним тоді становищем. Він такий був невисокий, некрупний, завжди в русі, завжди жмут енергії. Коли починав говорити про те, у що вірив, то в нього очі палали.

Ми з Миколою познайомились, здається, у 2004 році, щойно він вийшов з в'язниці, де сидів за участь в акції "Україна без Кучми". Його близький побратим розповідав мені, як він туди потрапив: був спочатку на підписці про невиїзд, а "лівоохоронці" навмисно при ньому грубо образили його дружину. Микола зрозумів, що це провокація, щоб його закрити, але все одно поліз захищати, бо як чоловік не міг вчинити інакше. І сів.

У Миколи є дружина Олена і син Тарас. Олена молодша за Миколу, вона була його багаторічною відданою соратницею ще з кучмівських часів, переживала арешти, переслідування - така класична подруга революціонера. Тарасові зараз має бути 20+ років. А я пам'ятаю, як він народився, як пишався Микола своїм порівняно пізнім первістком, як розповідав якісь неймовірні історії, що вже вміє робити ця дитина буквально в місяць, як ми по-доброму посміювалися з нього, а він сердився... Мої щирі співчуття нині найріднішим людям Миколи...

Після повернення Карпюка з полону ми бачились двічі чи тричі. Він пішов воювати - ніхто й не сумнівався, що піде. На той момент, як і більшість старих унсовців, уже мав бойовий досвід - у 1993 році воював у Грузії, був командиром другої ротації унсовського підрозділу "Арго", дістав там важке поранення. Але навіть для мене було несподіванкою, що Микола пробив собі дозвіл лишитися у війську на бойовій посаді після досягнення 60-річного віку! На момент загибелі йому було 62.

© Посестра по УНА—УНСО Олена Білозерська

Пам’ятаю один випадок в Острозі. Райком компартії вирішив «пропісочити» редактора острозької газети «Шлях комунізму» Валерія Гаязовича Баталова за те, що він випустив кілька номерів газети вже під назвою «Життя і слово».
Баталов розумів, що будуть проблеми з кагебістами та комуністами, тому заздалегідь попросив у мене підтримки. Оскільки на той час в Острозі ще було зовсім небагато людей, які нас підтримували, я попросив Миколу Карпюка привезти з Рівного активну молодь, яка не побоялася б відкрито підтримати нас на показових зборах у районному будинку культури.
Тоді Микола разом з Олесем Бабієм привіз близько десятка радикально налаштованих молодих людей.
Про це відразу стало відомо кагебістам. Вони попередили першого секретаря райкому партії, що в залі можуть виникнути проблеми. А це було дуже небажано — комуністи не повинні були бачити, що є люди, які не бояться відкрито виступати проти Комуністичної партії.
Збори все ж відбулися. Але після того, як я вийшов на сцену і дав шість копійок директору цукрового заводу, який бідкався: «Хто мені поверне гроші за газету “Шлях комунізму”?», — це викликало загальний сміх, а Микола зі своїми хлопцями почав шум у залі. Після цього збори моментально закрили.

Втрата, яку неможливо виміряти чи описати словами. Людина, яка все життя присвятила Україні, яка ніколи не гналася за славою, грошима чи посадами.

Людина, яка витримала катування в російській тюрьмі. Яку викрали в 2014, бо розуміли його вагу для національного руху України.

© друг і блогер Юрій Гончаренко