Джон Велвуд про те, що таке Душа.

Джон Велвуд: Слово «душа» описує індивідуальний спосіб прояву нашого універсального буття — у нас, через нас і як нас. Душа — це людський елемент у нас, що перебуває між абсолютним, божественним елементом, нашою вищою природою, і нашим обумовленим его, яке духовні традиції вважають джерелом омани.

Душа — це наша індивідуальна свідомість, відмінна від нашої божественної природи — універсальної, однакової в усіх.

Душа — це істинна природа в її просторово-часовому розкритті та розвитку протягом життя. Це принцип становлення, на відміну від абсолюту, який перебуває поза часом: «Як було на початку, так є і буде завжди».

Прагнення душі подвійні. Одним оком вона дивиться на абсолют, немов крапля, що прагне розчинитися в океані. Однак, як писав Румі, «сам океан стає краплею».

Індивідуальність також несе в собі вищу істину. Один рядок іншого суфійського поета, Юнуса Емре, передає цю індивідуалізовану якість душі: «Я — крапля, у якій море. Прекрасно бути океаном у нескінченній краплі».

Наша абсолютна природа дає нам змогу співчувати всім істотам і любити всіх без упередження, до чого закликають багато священних традицій. Але на рівні особистості, душі, ми любимо всіх по-різному. Коли в нас виникає глибокий душевний зв’язок із конкретною людиною, ми любимо цю людину так, як нікого у Всесвіті. Така любов є вибірковою. Це ерос.

•••

Пол Шиппі (ПШ): Отже, священне — це прояв божественного в нашому особистому досвіді тут і зараз. Зв’язок зі священним означає визнання того, що вас наповнює щось, що перевершує вас самих.

Джон Велвуд (ДВ): Так. Якщо ви просто перебуваєте в чистому, абсолютному бутті, питання про священне не постає, бо там узагалі немає ні «я», ні інших. Ви є просто «Те». Це питання виникає лише тоді, коли ми починаємо займатися своїм життям і вступаємо у стосунки з дружиною, чоловіком або дітьми. У стосунках священне проявляється як сопричетність «Я — Ти».

Щоб виявити священне в особистих стосунках, потрібно працювати зі своїми міжособистісними стереотипами, що походять із минулого, — тим, що я називаю установками «я/інші», — які перешкоджають сопричетності «Я — Ти» та спотворюють її.

Коли двоє людей привносять любов і усвідомленість у ці обумовлені шаблони поведінки, що перешкоджають їхній любові, їхні стосунки справді можуть вести до втілення священного в їхньому житті.

•••

ПШ: Тобто любов сама по собі не обов’язково веде до пробудження?

ДВ: Любов — це пробуджувальна сила, але вона не завжди руйнує наші захисти. Вона подібна до сонячного світла й тепла; сонце пробуджує насіння, що дрімає в нас. Душа — це те насіння, яке прагне прорости, розквітнути й принести плоди, здійснити свої можливості. Але нерідко оболонка насінини є настільки твердою, що ці великі можливості не можуть проявитися.

Цей глибший потенціал часто починає проявлятися в душевному зв’язку з іншим — у стосунках любові, які спонукають нас побачити справжні можливості, що їх приховує в собі життя, — чи то стосунки з коханою людиною, учителем або другом.

ПШ: Отже, пробудитися від трансу его, вийти з цього сну й травми можна, зокрема, через любов.

ДВ: Так, через стосунки, оскільки саме у стосунках з іншими ми вперше навчилися закритості. Коли ми починаємо розкриватися в любові, ми неминуче стикаємося зі своїми старими схильностями — схильністю до закритості та уникання небезпеки.

Джон Велвуд «До психології пробудження», розділ «Свідома любов і священна спільнота»