Принаймні з часів Жан-Жака Руссо цю напругу між театральністю та політикою або прославляли, або засуджували. Філософ, як відомо, виступав проти відкриття театру в Женеві на тій підставі, що цей вид мистецтва схильний задовольняти наше прагнення жити поза самим собою. Актор, як він зазначав у своєму «Листі до д'Аламбера» 1758 року, опановує «мистецтво прикинутися іншим» — практику, шкідливу для політики, оскільки вона заохочує громадян обманювати й приховувати свою справжню природу. Іншими словами, це створює небезпеку театралізації демократії замість сприяння колективному обговоренню, моделлю для якого є асамблея, а не театр. …

У 1970-х роках американський соціолог Річард Сеннет навіть розгледів глибоку спорідненість між публічним життям і театральністю. Повноцінне громадянське життя, пояснює він у праці «Падіння публічної людини», вимагає доступу до ігрових регістрів, які дозволяють як громадянам, так і політичним діячам носити маски та презентувати себе за межами інтимної сфери. «Театральність», підсумовує Сеннет, зберігає як «антагоністичні стосунки з інтимністю», так і, навпаки, «позитивні стосунки з розвиненим публічним життям» (5). Однак руссоїстське неприйняття актора не зникає. Сеннет зауважує, що протягом двадцятого століття інтроспективне уявлення про «я» почало розмивати публічний простір.

«Сучасна одержимість автентичністю», зазначає він, підриває здатність громадян вкладати сили в «зовнішні образи власного я», які, тим не менш, є необхідними для громадянського життя. Те, що він називає «ідеологією інтимності», підміняє переконання щодо ідеології судженнями про особистість кандидатів. Ця динаміка стала виразною через еволюцію вимог до «хорошого політика» у той самий період. Як спостерегла американська дослідниця Еріка Дж. Сейферт, політики змушені відповідати все більшому попиту на автентичність (6). У Сполучених Штатах важливість, яку Джиммі Картер надавав чесності та прозорості після краху суспільної довіри через Вотергейтський скандал, стала вирішальним кроком у цьому зсуві. Ведучи кампанію як «неполітик» «проти вашингтонського «естеблішменту» (як висловилася газета The New York Times 5 серпня 1979 року), Картер спирався не стільки на політичну програму, скільки на демонстрування власних особистісних якостей.

Людина з народу, що апелює до «таких самих людей, як ви і я». Після параноїдального президентства Річарда Ніксона, яке сформувало образ Білого дому як «бункера таємниць», фетишизація приватної добропорядності Картера мала привабливий вигляд. У наступне десятиліття ці вимоги автентичності посилилися, оскільки ставлення американців до політики трансформувалося під впливом поширення телебачення та занепаду політичних партій. Як підкреслює Сейферт, «вони стали менш схильними зараховувати себе до політичних партій, більш схильними оцінювати кандидатів на основі їхніх особистих якостей і не бажали відокремлювати себе особисто, емоційно та культурно від свого політичного вибору». Іншими словами, що менше громадяни організовуються в межах структурованих політичних організацій (феномен, який називають «дезінтермедіацією політики»), то більше вони цінують відмову від маски на публічній арені. Починаючи з 1990-х та 2000-х років, такі очікування стали буденністю, особливо коли соціальні мережі заповнили порожнечу, що лишилася після занепаду масових організацій, розмиваючи традиційні межі між приватним і публічним по обидва боки політичного спектра.

Сеннет, однак, не передбачив, що занепад колективних форм політичної приналежності не призведе до деполітизації. Навпаки, за відсутності стабільних інституційних рамок для формування політичної ідентичності політизація приватного посилюється саме тому, що їй більше ніде закріпитися. Дезінтермедіація не розчинила політику в приватному житті; вона зробила приватне життя провідником для політичних суджень, як показав політолог Антон Єґер (7).