Пастка одного пострілу

Ще пачка роздумів по використанню ШІ.

Ви даєте навіть один промпт — і у Figma вже з’являється цілий флоу. Картки, відступи, стани, мікроанімація. Дивишся на це і ловиш кайф: «О! Готово й так швидко!» І в цьому криється пастка, якої ми ще толком не навчилися боятися.

Бо я бачу дизайнерів, які почали зупинятися на цих результатах. Ну, бо всі поспішають зробити більше, ні, ще більше, та й дедлайни завжди дихають у спину, а воно ж… Та й так згодиться! А я б волів, аби ми зупинялися тоді, коли приходить інша думка: «О! Оце вже круто!»

У мене для цього є метафора, яка давно не виходить з голови. Згенерований за секунду результат — це як вчорашня вечеря розігріта в мікрохвильовці за півтори хвилини на сніданок. І ти задоволений, бо ситно та швидко. Але чи воно смачне? Та ні.

«Готово!» — це ж не те саме, що «Оце я добре зробив!». Емоційно це більше схоже на полегшення, що «швидко й працює», ніж на радість, що вийшло круто. Зробити «непогано» стало дійсно легко. Зробити те, що чіпляє — як було, складно, так і залишається складно.

Ще навіть рік тому я не міг отримати екран за десять секунд. І ні я геть не сумую за тими часами. Але була частина того більш повільного процесу, який я, здається, тільки зараз почав цінувати: повільність змушувала тебе побути з рішенням. Подивитись на нього вранці. Віддати дизайнерам на критику. Зненавидіти самому. І переробити!