Так от ключова ідея в тому, щоби зосереджуватися не на рішенні (яким воно має бути), а на майбутньому загалом (що ми хочемо змінити з цим рішенням) в дусі спекулятивного дизайну.

Нік Фостер каже є чотири можливі ролі/архетипи:
- Оптиміст і візіонер (це я!) фокусується на Should. Він надихає, розповідає про світле майбутнє і продає ідею.
- Провокатор і дослідник фокусується на Could. Він ставить безглузді питання, пушить божевільні рішення і загалом ігнорує правила та обмеження. Саме його ідеї призводять до інновацій.
- Прагматик і реаліст фокусується на Don't. Ця людина стежить за дотриманням духу й букви бренду, бюджету, стандартів безпеки та інших обмежень.
- Скептик і критик фокусується на Might. Він уявляє найгірший сценарій, аби виявити ризики до того, як вони стануть проблемою.

Сходу три приклади, коли очевидно у кожної ролі будуть свої аргументи: система розпізнавання облич у магазині, автономні дрони-курʼєри, корпоративний ШІ-асистент для моніторингу здоровʼя працівників.

Мені здається, це цікава тема, тому що раніше Вадим писав, що дизайн дедалі більше бореться за нашу увагу, надто гучний, і ми загалом звикли, що дизайн робить речі зручними та бажаними. Однак інколи треба робити речі незручними чи навіть такими, що лякають, аби, наприклад, вчасно змінити вектор розвитку технології.

От три жирних класичних приклади спекулятивного дизайну:
1. Атракціон для евтаназії Юліонаса Урбонаса. Смерть як атракціон; чи може дизайн бути "гуманним" інструментом вбивства?
2. Машина менструації Хіромі Озакі. Пристрій, що допомагає чоловікам відчути дискомфорт менструації; чи можемо ми через технології отримати спільний біологічний досвід та краще зрозуміти одне одного?
3. Квартира В Лондоні 2050 року від студії Superflux заставлена саморобними фермами для вирощування грибів, комах та екзотичних рослин. Кліматична криза, війна, збій ланцюгів постачання запросто можуть призвести до дефіциту їжі; чи ми розуміємо, яким комфортним життям живемо нині?