Лєна Лягушонкова «Мій прапор запісяв котик»

🌈🌈🌈🌈🌈🌈🌈 (7 падаючих зірочок із 10)

Табуретка, стулка, бахча, вагонетки, терикон, тютіна і інші принади дамбасян

Дуже гарний приклад трагікомедії на тему людини з Луганської області.

Цю книгу я б не назвала підсвідомою, це, скоріш, саморефлексія, яка іноді пригає туди-сюди по таймінгу життя.

Мабуть, так склався життєвий пазл, що головна героїня хоч і була старша за мене на 8 років (в рамках історичних подій і застання совка це вагоме), а проживання в смт неподалік Луганська, хворобливість в дитинстві і діагностований в дорослому віці РДУГ дав мені змогу хоч частково проводити паралель між нами. Яка, на жаль, втрачається, коли починають розгортатись взаємовідносини з друзями/чоловіками/дітьми (потрібне підкреслити), бо авторка не цурається своїх «гнилосних» моментів характеру. І так, я розумію, що не у «білому пальті», тому скажу, скоріш, що наші мінуси просто різні.

Однак я не та людина, яка буде тикати автору за те, що головна героїня має ред флеґи, або не відповідає стандартам доброї людини.

Як мене відверто насмішили відгуки і рецензії, де багато людей казало, що книга гімно, бо нема позитивних героїв. Можу тільки сказати таким читачам, що в офігенному світі ви живете, якщо у вас завжди повинен бути хтось гарний і добрий. Життя може бути повним лайном і іноді потрібні роки, що б знайти хоч якийсь промінчик. Та і взагалі я б не обирала давати оцінку героям, вони такі — бо такі. 🙂 Крапка. Аналіз тут не сильно потрібний, на мою думку.

Для мене показник якості книги — це коли ти можеш проживати будь-які емоції, коли книга не являє собою прісний стос паперу.

Я від душі сміялась в голос, іноді могла засмутитись, часто навіть мене переповнювало огидою.

Протягом читання я серйозно задумувалась, щоб дати майже найвищі бали — типу 8 чи 9, настільки ця сумбурність і всратість мені подобалась. Але кінцівка обрубана. Я так зрозуміла, що ми наче дійшли до сьогоднішнього дня і автору нема чого сказати, бо завтра ще не настало. Але все ж таки недосказаність залишилась, наче авторка просто жила своє життя і не завжди задумувалась над власними діями і життєвими моментами. Типу, фінальні слова були, але коли дочитуєш ти трішки такий: «Мееее…це шо, усе?», заглядаєш на сусідні сторінки, обкладинку і думаєш, що ну може якесь речення, чи слово, чи щось десь загубилось. Але маємо — що маємо.

Висновок: не вважайте за територіальний расизм чи регіональну дискримінацію, але боюсь, що ця книга більш сподобається тим, хто хоч трішки був саме у тій бульбі, або цікавиться і готовий розуміти без засуджень за особливості районів/регіонів.
Усе одно пробуйте, читайте і не судіть книгу по обкладинці, можливо вам неочікувано сподобається 🙂

Ну і «Донбас нікто не ставіл на калені»(с) 😁

#відгуки_підписників