Сегодня 153 года со дня рождения поэтессы Ларисы Петровны Косач (Леси Украинки), моей землячки (по отцу). Хоть я и не перевариваю большевизм, но исходя из принципа историзма с пониманием отношусь к ее увлечению социалистическими идеями — она была романтичной натурой и идеалисткой, как и многие интеллигенты. Наивно считать, будто советская власть не причастна к ее всесоюзному пиару, хоть, очевидно, и было за что. В какой-то степени то, что она не дожила до революции, в итоге и сделало ее личностью всеукраинского масштаба, настоящим классиком украинской литературы, потому что неизвестно, как бы она отнеслась к событиям после февраля 1917-го и как бы в этом случае осуществлялась рецепция ее творчества и личности в целом советскими и постсоветскими поколениями. Ведь она не соответствует ни шаблону советских "марксистов", ни шаблону выращенных большевиками постсоветских "националистов", ни шаблону современных леволибералов. Ее мать, кстати, была не в ладах с большевиками, а сестры умерли в эмиграции, что как бы намекает. Лично я рассматриваю Ларису Петровну вне любой идеологии. По случаю стихотворение из ее раннего творчества, которое она написала в возрасте 19-ти лет:

На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала,
А хто стрівався на шляху зо мною,
Того я щирим серденьком вітала:
«Самій не довго збитися з путі,
Та трудно з неї збитись у гурті».

Я йду шляхом, пісні свої співаю;
Та не шукайте в них пророчої науки, –
Ні, голосу я гучного не маю!
Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки, –
Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»
З його плачем я спів з’єднаю свій,

Бо не такі вже гіркі сльози – спільні.
Коли ж на довгому шляху прийдеться
Мені почути співи гучні, вільні, –
В моїй душі для них луна знайдеться.
Сховаю я тоді журбу свою
І пісні вільної жалем не отрую.

Коли я погляд свій на небо зводжу, –
Нових зірок на йому не шукаю,
Я там братерство, рівність, волю гожу
Крізь чорні хмари вглядіти бажаю, –
Тих три величні золоті зорі,
Що людям сяють безліч літ вгорі…

Чи тільки терни на шляху знайду,
Чи стріну, може, де і квіт барвистий?
Чи до мети я певної дійду,
Чи без пори скінчу свій шлях тернистий, –
Бажаю так скінчити я свій шлях,
Як починала: з співом на устах!