🌟
«
𝑪𝒆 𝒒𝒖’𝒐𝒏 𝒏𝒆 𝒑𝒆𝒖𝒕 𝒑𝒂𝒔 𝒐𝒖𝒃𝒍𝒊𝒆𝒓»
________________________
Темна ніч простягалася над сонним містом, ніч, що не залишала брехливого фасаду радісного дня, не лишала обманливих переконань. Тепер думки наповнювали розум без зупину, просто вражаючи тендітне серце болем, таким нестерпним, що очі стають вологими.
Одна, друга, третя пекуча сльоза зривається, стікаючи худими ланітами хлопця, він не намагається витерти гарячі доріжки, усе ж йому вже байдуже.
Телефон в руці здавлено мовчить, а міг б розриватися від чужих повідомлень, втім Фелікс сумно посміхається цій думці, він знає, що між ними давно все затихло. Догоріло, як багаття під грозою, а підкинути ще іскру не знайдеться сил.
Навколо гнітюча тиша, та, котра осідає комом в горлі, перекриваючи доступ до кисню, і він вільною рукою хапається за футболку в районі серця. Ось де справді жила ледь палаюча іскра, жила під розчаруванням днів проведених на самоті.
Зі відкритого навстіж вікна залітає крижаний весняний вітер, пробираючи тіло мурахами, й Фелікс лише веде плечима, намагаючись звикнути до холоду. Тільки от до
знайомого людського холоду він не зміг звикнути, занадто ламало усе всередині.
Карі мокрі очі ледь фокусуються на екрані блокування, та видихає зі хрипом коли не баче жодного повідомлення, хоч натяку, що він не сам у тій порожнечі страждання.
Вводить знайомі цифри паролю, від яких потік сліз ще більше нахлинає, та сама дата першої річниці разом, минуло вже кілька місяців від їхнього затяжного мовчання, а він все не спромігся змінити бодай пароль.
Занадто глибоко цифри відпечатались у його нутрі, десь між усе ще живою надією, та розриваючою любов’ю.
Набираючи напам'ять вивчений номер, що давно мав бути заблокований, він підносить телефон до вуха, слухаючи довгі, тривалі гудки. Перед очима розмивається простір навколо, засохлі солені доріжки щіпають шкіру, а по ним новий потік сліз, груди зжимаються у судомному пориві вдихнути, і Фелікс відчуває, як стає важче.
У скроні пульсує, посилаючи головний біль, та голова починає йти кругом від перевантаження. Покусані губи шепочуть благання, щоб абонент прийняв виклик, бо хлопець дальше так не протягне.
Серце вдаряє об ребра, коли по той бік звʼязку чути втомлений, такий ж розбитий голос як у нього самого.
— Фелікс? — чужий вдих, та знову знайомий тон, — Ти ж сам казав, що ніколи більше не захочеш говорити зі мною.
Чутно, як шарудить ковдра, і легкий сміх. Цей сміх примушує Лікса самому ледь розтягнути вуста в посмішці, як же він
давно його не чув. Голос, сміх, навіть, якщо радість над ним же, бо він не витримав, не зміг більше.
— Вибач, я мусив подзвонити, бо… та бо блять,
я не можу тебе забути, не можу просто викинути з голови усе, що було між нами, і навіть, якщо для тебе це вже в минулому, то для мене ні, — Фелікс ковтає сльози, але продовжує, продовжує говорити, те, що назбиралося за довгий період самотності, — Я знав з самого початку, що для тебе це лише розвага, просто час проведений добре, і що нічого серйозного ти не хотів, – горло стискає розпеченим болем, і він робить паузу, — Я
знав це, але й далі надіявся… надіявся, що може коли-небудь ти подивишся на мене, і побачиш не просто того, з ким можна скоротити час, а щось більше.
Хлопець замовкає, опускаючи тремтячу долонь з телефоном, але на динамік поставив дзвінок, йому все одно, що Хьонджін скаже, однак почути ще раз цей лагідний голос хотілось.
Неважливо, що за вікном темрява, що глибока ніч; він промовив те, що роз'їдало душу на шматки. Очі заплющивши, Фелікс глибше вдихає прохолодне повітря, і не здивувався якби виклик завершився, але мовчання повисає на тому кінці.
Не скинув усе таки.
Сльози без зупину котились по блідому обличчю, та падали на зім’яту постіль, повіки вже починали пекти від надмірної вологи, а серце не припиняє відбивати глибокі удари в грудях.
_________________
( далі під постом)
