Скільки б спроб не було,
скільки б зусиль не просякало мої руки.
Завжди, постійно, без зупину я відчуваю,
відчуваю, що не достатньо.
Здавалось це моє прокляття, справжнє і невідворотне.
Погоня за чимось, кимось, або просто,
душить неймовірно сильно.
Стискає моє горло
до втрати дихання.
Бо ця частина мене губить, але і змушує жити.
Дивно, чи не так?
Те, що наче вбиває мене,
дає сили жити дальше.
Проте звинувачення, зауваження, давління лягає на плечі найважчим покривалом,
знову здавлюючи усе всередині.
Я вже загубилась, де справжнє вдоволення собою,
без ось цього критичного висновку результатів.
То чому ж ніхто просто не сприйме, що я також людина?
Я також можу страждати, втрачати себе через втому,
але здається образ сяючий, мертвий, перекриває усе.
Загнане дихання у норму не вертається, воно губиться ще дужче у
постійному режимі виснаження.
Чи дозволяла собі перестати щось робити?
Відповіді не знайдеться, бо спогади потьмяніли.
Кожен день, кожен день без відчуття задоволення,
хочаб краплею того забутого.
Не спитають, не поцікавляться, а чи справді це не важко?
та на хіба питати, якщо ідеальність гарно вписується у картинку.
( 28.04.26..)