📘 "Непрості"
👤 Тарас Прохасько
⭐️ оцінка: 5 волохатих аґрусів з 5
💬 враження: тисячі місць і слів

коли в музеї підходиш до якоїсь картини, то маєш два варіанти, як із нею взаємодіяти. перший: шлях задрота експерта, коли дізнаєшся все про художника, епоху, склад фарби і символізм кожної мухи на натюрморті; другий: шлях самурая, коли ідеш за відчуттями, прислухаєшся, подобається тобі чи ні, спостерігаєш, які виринають емоції. обидва шляхи чудові, і для мене "Непрості" стали тим твором, який дозволяє не обирати між ними.

"Головний підсумок дитинства - співвідношення між сміхом і плачем".

Прохасько створив багатошаровий, химерний, аж густий від мовної розкоші текст, де ти завжди можеш перемкнутись на самурая, якщо загубив стежку експерта. тож основне правило, як тут не заблукати, - це бути в потокє, в моменті і сильно не пручатись 🧘‍♀️

"...хто оповідає - той має все".

сюжету, як такого, немає. точніше, він програє за яскравістю формі - Прохасько натхненно демонструє тут пізню філософію Вітґенштайна про те, що слова самі по собі нічого не значать, але можуть отримувати безліч сенсів при використанні їх у різному контексті, в різний спосіб та навіть з різною інтонацією. мова у "Непростих" - це повноцінна музика зі своїм ритмом, тоном та настроєм; автор то накачує речення нескінченними деталями, роздуваючи їх на півсторінки, то підтинає під корінь, наче смикає за повідець.

"Колись Франц казав Себастянові, що на світі є речі, набагато важливіші від того, що називається долею. Франц мав на увазі передовсім місце. Є місце - є історія".

це історія про карпатське село Ялівець, де місцеві мешканці злизують просто з вулиць заледенілий джин; де кінотеатр спроектований семирічною дівчинкою і має вигляд комода з висунутою шухлядкою; де час від часу з'являються Непрості, щоб зібрати чужі оповіді та розповісти свої.

"Франц казав мені, що є речі, значно важливіші від долі. Скажімо, інтонації, синтаксис. Коли хочеш залишитися самим собою - ніколи не відкидай власних інтонацій".

це також історія про Франца, Себастяна і чотирьох (а можливо і не чотирьох) жінок на ім'я Анна, які живуть за незрозумілими нам правилами (експерт би тут міг посунути самурая і сказати, що це є міфологічне сприйняттям світу, в якому ще немає усвідомлення себе окремо від природи, не існує межі між сном і реальністю, а все пов'язане одночасно з усім).

"Франц роздумував про редукцію. Він зважував, як величезне людське життя, нескінченність наповнених нескінченністю секунд поступово можуть редукуватися до кількох слів, якими, наприклад, сказано все про цю людину в енциклопедії".

це книга, яку дуже важко описати, бо вона цілісна і фрагментарна, гармонійна і провокативна, поетична і приземлена. вона про майстерність і силу оповіді; про ідею землі, яка вище за ідею націй; про війну, яка завжди приходить до тебе не спитавшись. про Босха і Грушевського; про трави і травку; про смерть і народження; про тіло і почуття; про синоніми і редукцію; про птахів і мовчання; про тисячі місць і слів.

"Бо всяку рослину садиться передовсім для того, щоб отримувати радість від садження рослини".

"Непрості" - твір, який однозначно зайде не всім, і для подібного психоделу постмодернізму це абсолютно нормально. проте якщо є настрій поринути у медитативне, але аж ніяк не пасивне читання, - тут можна знайти багато коштовностей, причому як для експерта, так і для самурая 🖤 мені сподобалось страшенно.

#душніла_прочитала