Сьогодні в мене бажання розповісти про Вірджинію Вулф і її роман “Місіс Делловей”. 

Повний відгук із цитатами читайте на сайті

Я була впевнена, що цей роман не для мене, бо я ще не доросла до нього. Яке ж моє було здивування, приємне здивування, що я мало того що подужала “Місіс Делловей”, та ще й отримала задоволення від його читання. Хоча зізнаюсь: процес був не легким. 

Клариса у себе дома організовує прийом. Мають приїхати поважні та впливові гості, ходять чутки, що сам премʼєр-міністр буде. Цілий день вона до цього готується. Проте найбільше Кларису хвилює приїзд Пітера Волша, з яким вона не бачилась багато років. Вона постійно згадує про їхнє минуле, коли вони були закоханими в одне одного. Чому вона йому відмовила? Чи правильно вона зробила? Якою він її побачить? Старою?

Ця книга переплетіння сьогодення і минулого. Сьогодення – це післявоєнний Лондон 1923 року. Минуле – 30 років до цього. Коли юні Пітер та Клариса були закохані одне в одного. Та й були? Чи все ж таки й залишились?

Тож ця книга про Кларису і її вибір. А також наслідки вибору. Вона обрала Річарда, бо він був передбачуваним, стабільним та добрим. Із Пітером же були постійні емоційні гойдалки. Вона відчувала, що “надто прагнула його схвалення”, що не дотягує до його вимог. А на такому важко будувати стосунки.
Але Кларисі пощастило, адже Річард любив і любить її. Саме вона робить його щасливим. У той час як вона ж любить життя, яке має завдяки Річарду. 

Авторка чудово, поступово, мазками, окремими реченнями, невеличкими флешбеками відтворює любовне життя Клариси. Її закоханість, її сумніви, її страхи. Від сцени біля фонтану (згадую Atonement) я ледь не розплакалась. Це так чуттєво описано. Та й взагалі оцей мікс минулого і сьогоднішнього, юності і старості, емоційності і стриманості захоплює. 

Але ця книга не лише про це. Вона просочена післявоєнною атмосферою. Лондон, як і вся нація травмована війною. Описується це також не прямим текстом. Адже це відчувається не якимись конкретними речами (хоча ними також, про це нижче), але навіть на рівні метафор, парою образів: спаленою травою, одинокими матерями, кинутими дітьми, нестачею продуктів тощо. До того ж постійно відчувається втрата, смерть, якась тривога і невпевненість, або ж навіть зневіра, у завтрашній день.

Час займає велику роль у книзі. Саме тому герої постійно слідкують за ним або ж питають, яка година. Війна закінчилась: як було вже не буде, а як буде ніхто не знає. Час наче і зупинився, але насправді безжально летить.

Але найбільше мене вразило, як авторка описала ПТСР, тоді коли ще й такого поняття не було. Один із героїв Септімус пройшов війну, і тепер нічого не відчуває. І це його лякає. Не можна ці сцени читати без болю, відрази, страху. 

“Місіс Делловей” написаний потоком свідомості. Тому книга читається важко. Авторка перемикається з одного героя на іншого, описуючи хід їхніх думок. Плюс до всього тут доволі довгі речення – не такі, як у Забужко, але схоже. Вони такі ж метафоричні, концентровані, живі. 

І певна річ, що в книзі дуже багато інших тем, які згадуються одним-двома реченнями: постколоніалізм, лесбійське кохання, англійська зверхність, лікування ПТСР, критика середнього класу.

Отже, це дійсно чудова книга. Вона витончена, естетична, інтелектуальна. Дуже гарний, чуттєвий, навіть щемкий стиль письма. Легко візуалізувати, бо авторка прекрасно створює картинку.
ПРОТЕ це дійсно складна книга. Її не реально читати за раз. Треба робити паузи, відкладати її. Її треба смакувати як дороге вино – потрохи і свідомо. Бо якщо відволічешся на мить – все, уся магія зникає: нічого не ясно, якось нудно, ні про що. Але коли смакуєш потрохи, то відчуваєш цих героїв, їхні думки, їхні страхи і їхні бажання. Я іноді могла прочитати лише 2 сторінки і відкласти книгу до іншого разу. Бо я втомлювалась від концентрації та сил, що витрачала на читання. Але це не заважало кайфувати від тексту.
Не бійтеся таких книг, читайте їх, вони прекрасні, навіть якщо нічого не ясно

5⭐️

#Анка_прочитала
#Анка_рекомендує