The Deadly Percheron — найзнаменитіший з його романів. Чоловік приходить до психіатра зі скаргою на те, що лепрекони (!) пропонують йому гроші за виконання невеликих доручень. Підробіток чоловіка влаштовує (лепрекони не найобують!), але — «лікарю, я божевільний?» Лікар вирішує впрягтися і особисто зустрітися з «роботодавцями» пацієнта. Далі несеться класна нуарна дурка; хтось закотить очі від кількості разів, коли розслідувача б’ють по голові і він втрачає пам’ять, але якимось чином в цій комічній безжальності роману — який навіть не намагається шото-там-сказати-про-крихкість-ідентичності — і полягає його сила.

Devil Take the Blue-tail Fly — очікувала щось схоже на попередній, але цей починається стримано. Жінка намагається налагодити життя після двох років, проведених у психіатричній лікарні: відвідує старих знайомих, підступається до любимого музичного інструмента. А далі… Звісно, після всіх «Чорних лебедів», «Янгольських сердець» і «Бійцівських клубів» сучасному читачу це покажеться трохи нафталіновим, але навіть не роблячи знижку на те, що це написано в 1940-х: яка делішезлі темнюща атмосфера! Якщо вірити біографії, Бардін частково списав переживання героїні з галюцинацій своєї матері, в якої була діагностована шизофренія, — але деякі образи (тунель, який з’являється між пальцями в героїні і в який вона алісоподібно пролазить; чорний чоловічий силует, з невидимого обличчя якого дме вітер) настільки виразні, що я підозрюю за ними особистий досвід.

The Last of Philip Banter — а ось тут мимо. Титульний Філіп Бантер з бодуна знаходить біля своєї друкарської машинки сповідь, підписану «Філіп Бантер». Але він не тільки не робив тих речей, в яких зізнається — день, коли ці речі нібито відбулися, насправді тільки почався. Що це — попередження, пророцтво чи злий жарт? Із трьох романів цей найближче підійшов до соціальної сатири: всі герої гидкі (в якийсь момент один персонаж у пориві пристрасті зажовує вуаль своєї полюбовниці), але вони недостатньо гидкі, щоб бути цікавими.

Бардін написав ще сім романів, але зважаючи на те, що вони майже всі виходили під псевдонімами і не перевидавалися, я підозрюю, що там якась шляпа, і свого чергового go-to автора я з нього не зроблю. Але «Першерон» і особливо Devil Take the Blue-tail Fly дуже хороші.