Чи віриш ти в приземленість поем,
Чи прагнеш ти лиш тих, що є на небі?
Чи солодить рецептори твої щербет,
Чи, може, жага є скуштувати кремній?
Можливо був я дуренем
Щебечучи як солов'ї тобі.
І знаю я – я зовсім не поет,
Слова се тануть мов іній
Навесні....
Слова сі я присвячую собі.
Коли ж бо благодать шукати нині,
Вбачаючи як розпадаються життя твого уламки?
Збирати їх як пазли чи є сенс?
І ти як кошеня в матриному утробі,
Чи, може, ти по даху ходиш уві сні,
Оминаючи можливі всі замки і замки?
Живі і хворі,
Голосні й німі.
Чекаючи се свої кульмінації у творі
Ти не помітиш як минуть всі твої дні.
Коли ти присвятиш себе потворі
Якою себе ж прозвали ти самі.
Давай же ти, самі ж з собою уклади парі!
І скажи вже своїй самоненависті ні.
ׂ╰┈➤ #вірші