А взагалі, чисто теоретично, от коли максимально похуй, так добре живеться! Тільки оце похуй - як призма сприйняття світу через нейтральність та лояльність, а не вирубити всі емоції та думки наглухо. Щоб була присутня нотка розуміння того, що те, що сталося, вже сталося і його не виправити, від нас залежить суто наша реакція і те, як ми транслюємо це самі собі та іншим навколо. Забавно те, що до цих філософських роздумів мене підвела ситуація, де на мене пригнула собака і грязними лапами замастила мої світлі штани, а я ненавиджу ходити в брудному і виглядати недостатньо опрятно. Але чому так? Так, бо мені некомфортно, проте це вже сталося і воно absolutely не критичне для життя, песик щасливий і я через песика щаслива, навіть якщо весь робочий день ходжу замухришом. Звісно ще і хвилює те, що і інші подумають, що я замухриш, але чому має бути не похуй на швидкоплинні думки інших? Що з того? Вони то не знають ситуацію, а я то знаю. Насправді і не факт, що хтось щось взагалі подумає, бо чим більше спостережень за людьми, тим більше розуміння, як же всі заклопотані своїми турботами. Тому треба ніжно шукати промінчик сонечка в неприємних, безповоротніх подіях і радіти йому, а якщо цей промінчик можна і самому відрити завдяки своїм зусиллям, то це теж круто! Просто треба такий балансік оцього похую, але не до безсердечного і не до без емоційного похую, поняли?