Розважання на тему смерті в скандинавській мітології і історії.

Трапляються подеколи важкі днини, коли знемагаєш від роботи і рука тягнеться — ні, не до сонця, як ви могли подумати — а до тем, на яких, сказати б, кохаєшся. Міг би взяти черговую книгу з ще-не-читаного, а берешся за щось старе і знайоме. Не сказати щоб в цих моїх словах була б хоч якась нова і мудра думка — їх тут нема, ви дарма підписались, покидайте канал.

Але. Є дещо інше. Саме те, що вертає до життя. Це, властиво, смерть. І це дуже дивно. Спробую пояснити.

Мій добрий друг Володимир Гарькавенко, людина, що власноруч зробила цілий розділ в книзі про Йоль на основі суто історичного матеріялу — такий самий палкий прихильник нордичного вею, як і адмін. Здавалось би — де тут різниця? В пріоритеті.

Щоразу вертаючись до Північної традиції, я вертаюсь не до історії — яку глибоко люблю. Натомість я вертаюсь до культу смерти. До Вотана. Історії конунґів цікавлять мене як стосунок до цього Б-га. Хаотичного, варунінчого, глибоко мудрого Панотця, якому ніколи не йдеться про етику — який підставляє своїх воїнів і який — а все-таки, а все-таки — вчиняє Лад. Так-так, навіть бувши нічним проявом Хаосу, Одін — Бог індоєвропейський. І значить він Бог Ладу.

Це дуже дивно, але коли я лише залазив в ці ваші Валькнути, то найперше мене цікавили шибениці і кургани, спалені човни і люди, здатні перетворюватись на вовків і ведмедів. Мені цікавили ті, хто виходячи за межу — повертався або ні — але ті, хто завжди були готові туди піти повз власний страх і небажання. В них був страх — найбільший з мітів, що норди нічьо не боялись. Глупство. В них тремтіли тіла — емотивність на Півночі була саме такою. Вони ішли на смерть, долаючи страх: ніякими тупими відморозками ці вожді і вої не були. Кому б цього не хотілось (а хочеться однаково всім: або щоб виправдати свою відбитість, або щоб засудити ще щось із минулого — було б що). Боялись і йшли смерті назустріч.

***
Юний конунґ спускається в курган. Його шкіра вже посічений шрамами, численні кістки переламані і наново зрощені, а батько казав йому якось, що кожен шрам і злам на тілі його сина — це гордість, з якою все не так страшно помирати.

Він — юний конунг — спускається в курган. Темно і сиро йому, однак, там, під землею, має лежати Удача. Лише ці жінка завжди з Вождем, лише вона єдина здатна втримати при ньому товаришів — але коли вона зрадить (рідко як буває інакше) — коли вона звіється із іншим, упаде в руки ворогу, то вони, товариші минулих днів, перейдуть на бік ворога. Це буде колись потім, через десятки — коли пощастить — років. Зараз він тут, під землею. На його руці золотий армбраслет. Він прийшов за нею — взяти її до себе і пригорнути. Його Влада потребує Удачі. Він прийшов за Гамінґʼєю.

Зрештою, Одін відбере в нього життя. Але зараз Гакон Ярл, він же — Могутній сидить ось тут, під землею, а понад ним — подумати тільки, хіба не жарт? — свинарник. Він ще сміється, він ще не знає — що йог тут убʼє власний раб. В Римулі у Мельгусі, що неподалік його столиці — Тронгейма. Убʼє і принесе його голову Олафу Святому…

Колись так само й він принесе голову свого сина на вівтар двох йотунок, яким вкланятиметься. Най би йому помагали за ті йотунки — Торґерд і Ирпа. В нього попереду іще довгий і страшний шлях. Він ще не знає, що він — останній язичник Півночи.