ДРУГА СВІТОВА – ДВІ ПОРАЗКИ І ДВІ ПЕРЕМОГИ

8 травня річниця від дня смерті відомого українського політолога, філолога, публіциста, філософа, ідеолога українського націоналізму, громадського діяча Василя Іванишина (1944-2007). Провідник приділив чималу увагу такому складному феномену нашої культурно-політичної дійсності, як 9 травня. Рекомендую статтю Василя Іванишина, написану далекого 1995 року.

Разом з усім світом святкуємо чергову річницю краху одного з найграндіозніших обманів і одного з найкривавіших людиноненависницьких режимів в історії людства – німецького націонал-соціалізму.

Це була війна воістину планетарного масштабу: шість десятків країн об’єднали свої зусилля, аби здолати гігантську і, здавалося б, досконалу військово-політичну машину знищення, витворену гітлерівським націонал-соціалізмом з Німеччини та її сателітів.

Мільйони людей загинули в цій борні – як воїни чи жертви, і день закінчення в Європі другої світової війни – це, передусім, день світлої і вдячної пам’яті про них.

Чи варто сьогодні, коли серед нас ще так багато людей, які зі зброєю в руках протиставлялися націонал-соціалізмові, доводити, що націонал-соціалізм був уособленням Зла, що перемога над ним була необхідна людству, а відзначення роковин цієї перемоги природним і доцільним?

Більше того, святкування перемоги над націонал-соціалізмом необхідне – і як данина пам’яті, шани і слави тим, хто здобував цю перемогу, і як пересторога тим, хто мріє за допомогою тої чи іншої людиноненависницької ідеології досягти світового панування, і як нагода для всіх чесних людей світу утвердитися в думці, що в цьому світі всяке зло, яке виступає проти законів Божих, людських і природних, кінець кінцем таки буде подолане.

А наш обов’язок – об’єднуватися довкола ідей Добра і сміливо протиставлятися Злу, яке самою своєю природою приречене на поразку. Не випадково всі релігії світу вчать, що абсолютним може бути тільки добро, втілене в ідеї Бога, але ніколи абсолютним і вічно панівним не може бути зло – у якій би формі воно не виступало. Бо вічність належить добру, а не злу.

Чому ж тоді наближення Дня Перемоги над націонал-соціалізмом і в Україні, і в Росії, і в інших державах, що постали на руїнах імперії – СРСР, сповнене такого драматизму? Чому світлі моменти перемоги людяності над людиноненависництвом заступаються злобними, безапеляційними осудженнями, непримиренною конфронтацією?

Чому осмислення в нас другої світової війни, її причин, перебігу, наслідків та уроків є таким контраверсійним, різнополюсним і задовольняє кожного разу лише певну частину суспільства, а в іншої викликає обурення?..

Цих "чому" нагромадилося вже і виникає ще так багато, що в них губиться сама подія, сама суть перемоги, здобутої колективними зусиллями людства у небувало кривавій боротьбі.

Перемога над націонал-соціалізмом стала об’єктом політичних спекуляцій і махінацій, засобом досягнення перемоги над політичними суперниками і реалізації власних, часто далеко не чистих задумів.

Чи не відчувається цей дух конфронтації скрізь і всюди: у радіо- і телепередачах, у газетах і журналах, в атмосфері зібрань політиків і, особливо, ветеранів німецько-радянської війни та ветеранів національно-визвольних змагань?

…Дивна і відповідальна роль випала нинішньому поколінню – розв’язувати суперечності і вирішувати проблеми, успадковані часто з далекого минулого, бо інакше не можемо просунутись по шляху в майбутнє.

Так, ще в 1054 році відбувся розкол єдиної християнської Церкви, а ми повинні вирішувати цю проблему зараз, бо саме через Україну проходить кривава межа цього розламу.

Ще в 1596 році відбувалася Берестейська унія, а згоди серед християн України не досягнуто й досі і далі доводиться переконувати збаламучених в очевидному: де збереглася унія, там було збережено українство в українцях.

Ще в 1654 році Хмельницький приєднав Україну до "єдиновірної" Москви, а чимало українців і досі не вірять у спроможність України жити самостійним державним життям.