І...
Звичайна дівчина Яна, що мріє стати детективом. І зграйка набридливих котів😁
Авторці прекрасно вдалось зобразити атмосферу свого світу: локації добре впізнавані, та авторка пропонує свій погляд на них: в Оперному на виставі присутні лише вампіри і чарівниця Аґнєшка, на Личаківському цвинтарі мертві гостюють одне в одного і в їхніх склепах доволі затишно, старі будівлі на площі Ринок втягують у себе кожне слово перехожих.
Це збагатило атмосферу роману, адже стількома місцями ми ходимо, не підозрюючи, що вони справді прекрасно пасують для сетингу фентезійного роману.
Самі персонажі також були цікавими, і як на мене, заради них треба було збільшити обсяг роману.
Яна розшукує зниклого музиканта Коляду;
Йозеф хоче зрозуміти, куди зник господар;
Чарівниця Аґнєшка намагається зупинити вершників від руйнування міста
Мабуть, що мені найбільше сподобалось: гумор покоління зет і те, як Мар'яна Бекало вписувала його у потрібні моменти. Місцями я навіть реготала, лишаю сторінки 😁. До цього відноситься і відсилки як у минулі часи (дівчину музиканта Коляди звуть Костанцією, так само як і дружину Моцарта, на якого рівняється персонаж) і на сьогодення ("пропоную сказати, що ми глибоко стурбовані").
Проте, на жаль, книга мала більше недоліків, які не можуть «перебитись» атмосферою.
Перше — невизначеність цільової аудиторії. Це фентезі для підлітків, проте там були то непоодинокі вбивства, то занадто дитячі моменти: є розділи суто гумористичні, де коти просто розважаються і нічого не несуть для сюжету.
Також, незважаючи на велику кількість різноманітних персонажів, жодного із них не розкрили достатньо (ну хіба що Іван Франко, він був люкс✨).
Далі підуть спойлери, бо дуже хочеться пояснити чому
Ціллю Яни було розкрити таємницю зникнення музиканта Коляди, щоб стати детективкою.
Результат: Яна її не розкрила, а просто зустріла його, а далі просто відійшла, коли він пішов. Це, як на мене, нереалізація і відсутність розвитку у персонажа.
Були певні натяки на романтичну лінію, яка, на жаль, так і не відбулась, хоча вона була би чудовою. Йдеться про покійника Романа і Яну: між ними є багато гарних сцен, проте вони ні до чого не приводять, адже їхні стосунки різко обірвались через сюжет. Таке враження, ніби авторка хотіла зробити їх platonic lovers, та як мене їх не вистачило для цього.
Господар і чарівниця Аґнєшка, які знали одне одного майже тисячоліття, стояли пліч о пліч і були вірними друзями, також раптово попрощались одне з одним через вимоги сюжету. Та як на мене варто було показати це прощання набагато болючішим, адже вони давні приятелі і з цього можна було зробити набагато більшу драму. В один момент я думала, що вони будуть парою, та пізніше мені сподобалася лише дружба між ними і то її занадто швидко «зам'яли».
Кіт Йозеф-Казимир І, незважаючи на справді комічні сцени з ним через його хвалькуватість та гордість, окрім харизми нічого у сюжет не приносить. Спочатку від був каталізатором сюжету, та пізніше просто став персонажем на фоні, якому дали роль лише у самому кінці. Тому я і не розумію, чому на палітурці зображена Яна з Йозефом на руках, коли насправді їхня роль у сюжеті не була такою активною, як у господаря та Аґнєшки і їхня взаємодія між одне одним зійшла нанівець після того, як Йозеф урятував життя Яні. Я думала, що їхній зв'язок розвинеться і Йозеф в одну мить усвідомить, що йому ще хтось дорогий, окрім господаря, але, як кажуть у коледжі «дива не сталось».
Також я не зрозуміла антагоністів. Була класна сюжетна лінія із Колядою, який виявився шпигуном, натомість його різко прибрали із сюжету. Відтак зі злодіїв залишились лише вершники, які хочуть знищити весь світ, починаючи зі Львова. Це, мабуть, алегорія на росіян, та як персонажі твору вершники мене не вразили, адже нам ніби пояснили, чому вони такі, та це було нудно.
