Що є в голові в сміливця, який із дерев’яним щитом і палицею йде битися проти екіпірованих бійців із вогнепальною зброєю?

Коли ця людина бачить, що загинув її друг, і продовжує йти? Що змушує її продовжувати шлях, коли вона бачить смерть 10–20 людей?

Що може відродити в митцеві, будівельнику, студенті, викладачеві, айтішнику відчуття презирства до смерті, характерне козакові, берсерку чи самураю?

На ці питання ми відповідаємо по-різному. Люди зі шлунком замість голови ніколи не зможуть зрозуміти мотивацію героя. Максимум їхніх рефлексій – нити щось про те, що політики обманули бідних і голих-босих хлопців, які вмерли ні за що. Традиційне хіхляцьке ниття.

Ми ж розуміємо, що їхній чин був проявом духу одвічної стихії, яка прокидається раз на століття й веде народи до величі. Імпульс, заданий тоді на Майдані, досі тримає націю в протистоянні агресору. Ми зросли технологічно – від коктейлів до дронів, організаційно – від сотень самооборони до полків, бригад та армійських корпусів. Але головним є дух.

Сьогодні, коли вшановуєте пам’ять Героїв Небесної сотні, не думайте про голих-босих, кинутих на убій.

Згадуйте дух цих людей, який переміг. І переможе знову.