ВТРАТИ НА ЛЬВІВСЬКОМУ НАПРЯМКУ

За оперативною інформацією від ОТУ «Захід» на львівському напрямку відбулась атака диверсійної групи. Ворожий диверсант здійснив напад на військовослужбовців у межах міста Львова. Внаслідок отриманих тілесних ушкоджень один військовослужбовець помер.

Ось так ми відчували вчорашню новину.

Вбили ветерана.
Вбили військовослужбовця.
Вбили волонтера.
Вбили нашого брата по зброї

Саме так мали б говорити медіа, якби вони усвідомлювали власну роль у час війни.
Якби розуміли, що це не кримінальна замітка.
Це спроба удару по обороноздатності держави, завдана прямою чи непрямою рукою ворога.

Те, як ми це назвемо, визначає те, як ми це сприймемо.
А те, як ми це сприймемо, визначає, як ми далі реагуватимемо та подібні інциденти

Поговорімо чесно.

Чи багато військових із Покровського напрямку хотіли б їхати у відпустку на Львівський?
Чи охоче хлопці з Куп’янського поїдуть у Чернівецький?
Чи ті, хто виходить із позицій під Запоріжжям, захочуть ступити в місто, де військового можуть вбити за те, що ти війьковий ЗСУ?

Чи можемо ми допустити повторення таких трагедій?
І головне: чи можемо ми дозволити собі вдавати, що це просто випадок?

Ні.

Бо все починається не з ножа.
Все починається зі слова.

З безкарності слова.
З того моменту, коли кожен, хто бачить, що його антимобілізаційна риторика не має жодних наслідків, з того моменту коли його «валити тицика» отримує схвальні відгуки, замість важкого агрументу проти.

У масовості ця риторика створює ілюзію вседозволеності.
І тоді переходиться межа.
Межа, яку вже кілька разів перейшли.

У час війни ми не боремося за «свободу слова».
Ми боремося за виживання.
Бо тут слово — це зброя.

І коли зброю не контролють, вона стріляє безконтрольно.

Ми вже говорили.
Держава має розібратися.
Навіть тим зайвохромосоним хто тішиться вбивству військового краще, щоб з ними розібралась держава.
НЕ МИ