Простір стола:

Я тут вперше за кілька тижнів сама, щоб нарешті знову повернутися до свого «справжнього» життя. Ось що дивно: друзі, навіть палке кохання, не є моїм справжнім життям, якщо немає часу наодинці, щоб досліджувати та відкривати для себе те, що відбувається або сталося.

Так писала Мей Сартон у своїх щоденниках «Journal of a solitude», і дуже вчасно мені ця книга потрапила до рук. Гортаю і насолоджуюсь її радістю від дощу і як він бʼє в шибки. Дивлюсь на якісь позаземні квіти у себе на столі і розумію — оце і є справжнє життя. Природа, якій Мері Олівер свою збірку есеїв «Upsteam» присвятила. Як її собака бігає по льоду за лисицею — вони не можуть швидко рухатись, тому картинка наче сповільнена. Одне дерево схоже на інше, але не зовсім. Один тюльпан схожий на наступний, але не надто. Подібне і з людьми — спочатку загальний контур, а потім приголомшливі окремі штрихи.

Повернулась до Кларіс Ліспектор і прям тремчу від тем, які вона піднімає. І якщо Вірджінія Вулф описує жінку в суспільстві, то її послідовниця пішла далі — вона міркує про місце свідомості у світі. Її не цікавлять великі події, в книзі «Near to the wild heart», яку вона до речі написала в 23 роки, нема навіть сюжету, лише одкровення дівчини, коли вона усвідомлює, що живе. Що важливіше: жити чи усвідомлювати, що ти живеш? — питає себе Джоанна. А потім плаче від щастя, бо зірки такі яскраві і хочеться стати однією з них. Вона настільки жива і натхненна, що це віддає болем у тілі.

Таких книжок хочеться зараз🤍