«Так само як божевільні, що ніколи не знають спокою, так і той, хто зберігає ворожість і ненавидить свого ворога, ніколи не зможе відчути миру; безперервно шаленіючи і щодня посилюючи бурю своїх думок, він згадує слова та вчинки [свого кривдника], і відчуває огиду до самого імені того, хто його скривдив. Варто тільки згадати його ворога, як він миттєво розлючується і зазнає жорстоких внутрішніх страждань; а якщо йому трапиться лише мигцем побачити його, він відчуває страх і тремтить, наче зустрічає найгірше зло. Воістину, якщо він побачить когось із його роду, чи навіть його одяг, чи дім, чи вулицю, сам цей вид мучить його. Бо, як у випадку з тими, кого ми любимо, їхні обличчя, одяг, взуття, їхні будинки чи вулиці збуджують нас, щойно ми їх побачимо; так само, коли ми бачимо слугу, чи друга, чи дім, чи вулицю, чи будь-що інше, що належить тим, кого ми ненавидимо і вважаємо своїми ворогами, — усі ці речі вражають нас наче отруйні жала; і удари, які ми зазнаємо від виду кожної з них, є частими і безперервними. Навіщо ж тоді зазнавати такої облоги, таких мук і таких карувань? Бо якби навіть не існувало загрози пекла для злопам'ятних, то вже заради самого страждання, що випливає з цього [почуття], ми повинні прощати образи тих, хто нас скривдив. Але коли попереду ще чекає безсмертна кара, що може бути безглуздішим за людину, яка і тут, і там сама на себе накликає покарання, думаючи, що таким чином помщається своєму ворогу!»