Окей тобі!

Сьогодні з’їздила в Readeat заради однієї книжки, яку до кінця місяця можна забрати тільки там. Видавництво Beagle передало її книгарні ексклюзивно на самовивіз. Мені туди 10 хвилин, тож чому б і ні. Що це за книжка, покажу в кінці😝

Ну і раз уже приїхала, погуляла магазином, попила фільтр і купила кепочку. Далі по фотках.

1. На самісінький верх полиці заліз і сховався мій улюблений 💋 Дивиться звідти своїм оком. Але навіщо так високо? Щоб ніхто не купив? 🤔
2. Ледь не купила Карпентьєра «Розправа з методом». Але згадала, що вже брала щось схоже на олх, перевірила, і добре: був би в мене дубль. Якби не Фоліо, давно б прочитала. А так навіть відкривати трошки боязко.
3. У «Найпотаємнішому спогаді людському» Африку відчуваєш на кожній сторінці: її повітря, голоси, спеку, навіть тишу. Після нього хочеться ще. «Конго» Давіда ван Рейбрука трапилось дуже вчасно. Нонфікшн, але судячи з опису, там теж усе пронизане Африкою, тільки вже справжньою, через голоси людей, які там жили. Здоровенна, ще й збільшеного формату.
4. Твардоха після «Покори» трохи боюсь, але дуже хочу ще щось у нього почитати. Мені, на відміну від багатьох, переклад Остапа Українця дався дуже важко, мучилась майже з кожним словом. А «Нуль» у Фабули перекладав наче не він🤔 Тож можна.
P.S. «Покора» шикарна. Скільки разів хотілось її кинути, але не наважувалась, а фінал усе виправдав. 5 із 5.
5. «Масло» Асако Юдзукі тут на кожному кроці. Цікаво, чи варто читати? Обкладинка спокуслива, та й масло я обожнюю 😅
6. А ось і та, заради якої їхала: «Тисяча фрагментів неба» корейської письменниці Чхон Сонран.

Корея, 2035 рік, людиноподібні роботи вже звична справа. Робот-жокей через помилку отримує чип, з яким починає відчувати й думати, і навмисно падає з коня, щоб урятувати свого хворого скакуна. А потім зустрічає родину з трьох жінок. Роботи, тварини, люди з інвалідністю, і все це, кажуть, дуже тепло.

Нею вже зацікавились Warner Bros.

Плюс кепка з написом «купую і (не) читаю». Але це не про мене: я купую і читаю😁

Підсумок: одна книжка, одна кепка, два фільтри і кілька годин зі світлом, поки дома його не було. Хоч трохи розвіялась💃

Ну всееее. Дивіться, яке передзамовлення приїхало😻

Вальтера Мерса я люблю ще зі школи. В універі теж час від часу поверталась до його Цамонії, вигаданого континенту, де живуть ліндворми, циклопи і ще сотні дивних істот, яких більше ніде не зустрінеш.
Окрема шалена історія там про капітана Синього Ведмедя і його тринадцять з половиною життів.

Мерс сам ілюструє свої книжки, вигадує мапи, міста з їхньою історією і навіть цілу цамонійську літературу з авторами та цитатами🤌 Формально це дитяча література, але я б посперечалась. Тут багато іронії над письменниками, критиками і видавничим світом, а деякі сцени дитячими не назвеш.

Це друга частина про Гільдегунста Міфорода, молодого ліндворма, який хоче стати письменником. Перша, «Місто Сонних книжок», у мене теж є. Там Міфород отримує в спадок досконалий рукопис невідомого автора (такий собі цамонійський картридж «Розваги», тільки замість вічного перегляду маєш квест на кілька сотень сторінок😼) і вирушає шукати того, хто його написав. Сліди ведуть до Книгополісу, міста, де книжки продають, на них полюють, а деякі з них можуть і вбити.

А що ж у «Лабіринті Сонних книжок»? Приблизно таке:

Минає двісті років. Міфород уже знаменитий, слава його розбестила, і писати він не може. Аж раптом отримує лист, який тягне його назад до Книгополісу, і знову все крутиться навколо таємничого рукопису. Тільки цього разу автор начебто відомий. Це сам Міфород. Або хтось, хто дуже вправно під нього пише.

Всередині, крім ілюстрацій, є навіть реклама цамонійського книговина з гарантованою метаморфозою і позначкою «тільки для дорослих».

І окремо обожнюю цю містифікацію: на титулі Мерс записав себе лише перекладачем «з цамонійської мови» та ілюстратором, а Дмитро Майданюк «розтлумачив з німецької».

Привіт, на зв’язку я і мій зламаний мізинець на нозі😝

Зараз він примотаний пластиром до сусіднього пальця. Одразу уточню: це не моя самодіяльність, а ідея травматолога, тож аж настільки відбитою я не є🙈 Але ця конструкція нагадала мені нещодавню книжку «В свою останню годину» Фолкнера. Хто читав або бачив мій пост, пам’ятає: Кеш ламає ногу, і рідні, недовго думаючи, заливають її цементом, щоб він доїхав куди треба.

Мені тоді було весело читати ще й тому, що я сама така. Ні, ногу цементом я б собі, звісно, не заливала. Але ідея, в принципі, мені близька. Ходити до останнього і забивати на проблему я вмію, причому в прямому сенсі: майже два тижні ходила зі зламаним пальцем, хіба що з часткою страждання.

Тож мені стало цікаво, де ще в літературі є такі герої, як я, а може, і як ви😘 Ось які історії мені згадались:

1. Бекет «Молой». Нога не гнеться, тому Молой їде на велосипеді, а потім повзе через ліс. До травматолога він так і не доходить.
2. Гамсун «Голод». Герой сам доводить себе до голоду і ще гордо відмовляється від допомоги.
3. Маккарті «Кривавий меридіан». Стріли з себе витягують і їдуть далі, ніби комара прихлопнули.
4. Поланік «Бійцівський клуб». Синці як спосіб переконатись, що ти живий.
5. Воллес «Нескінченний жарт». Ґейтлі з кульовим пораненням лежить у лікарні і відмовляється від знеболювального, бо тверезість для нього важливіша за біль.
6. Казандзакіс «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса». Зорба відрубав собі палець сокирою, бо той заважав працювати за гончарним кругом.

На останньому фото під спойлером той самий винуватець добірки. Саме він навів мене на думки про саморуйнування і про те, як свідомо можна не помічати проблему, поки вона сама про себе не нагадає. Там пластир і два тижні заперечення.

Цікаво, кого ще можна було б додати до цієї компанії🤔