Ви знаєте, останніми днями гортаю Facebook і все чекаю.
Чекаю, коли хоча б один із затятих критиків мирного плану, «Партії миру» та взагалі будь-яких мирних ініціатив зробить щось надзвичайно радикальне: наприклад, покаже власним прикладом, наскільки він готовий воювати за перемогу.
Але поки що не побачив жодної такої публікації.
Жоден народний депутат, який розповідає про неприпустимість будь-яких компромісів, чомусь не заявив: «Складаю мандат і йду в ЗСУ». Ну не сидіти ж в Раді 7 років поспіль?!
Жоден активний критик мирних ініціатив не написав: «Припиняю працювати у грантовій організації за американські чи європейські гроші. Досить писати про необхідність воювати. Час воювати самому».
Було б цікаво побачити й інший, не менш патріотичний жест: коли діти таких принципових людей припиняють очне навчання в Америці, Парижі, Німеччині, Польщі чи навіть у Львові, переходять на заочне і теж ідуть захищати країну.
Причому, звичайно, не на комфортні тилові посади психологів, де можна розповідати про важливість фронту, а безпосередньо туди, де наших хлопців реально не вистачає.
На передову.
Бо дивно виходить: війна має тривати до перемоги, але бажано так, щоб перемога відбулася руками якихось інших людей.
Особливо цікаво було б почитати публікації від відомих жіночок, народних депутаток, блогерок та експерток.
Наприклад:
«Мій чоловік зараз перебуває у Британії, але після того, як почув про загрозу капітуляції, не зміг більше дивитися в очі своїм дітям і мені. Тому повертається в Україну і йде до ЗСУ».
Ось це була б позиція.
Але, на жаль, стрічка Facebook поки що мовчить.
Віталій Портников із надією чекає свого шістдесятиріччя та нових молодих хлопців коло нього.
Валерій Пекар уже радіє, що йому за шістдесят і, наскільки я розумію, навіть на тилову посаду особливого бажання йти немає, хоча до 65 років закон дозволяє добровільно укласти контракт і служити у Збройних силах України.
І це теж цікава особливість нашої дискусії.
Коли треба пояснювати суспільству, що війна має тривати, аргументи знаходяться миттєво.
Коли треба пояснити, чому особисто ти не маєш піти воювати, раптом знаходиться дуже багато нюансів.
Так само цікаво було б побачити добровольців серед людей, які заробляють на оборонному бізнесі.
Особливо тих, хто роками розповідає, якою страшною буде поразка, якою катастрофою стане будь-який компроміс і наскільки важливо воювати до перемоги.
Чомусь їхні сини не поспішають продемонструвати цю принциповість на практиці.
Збройний бізнес продовжує працювати.
Гроші продовжують зароблятися.
Війна продовжується.
А на фронт, як і раніше, мають іти переважно чужі сини.
І знаєте, що найцікавіше?
Я майже впевнений, що коли настане момент підписувати мир, хай навіть дуже незручний, компромісний і для когось відверто поганий, ті самі люди не вийдуть на Майдан, щоб сказати:
«Ні! Ми не дозволимо підписати капітуляцію. Нас багато. Ми зараз усі йдемо до ЗСУ. Ми будемо воювати до останнього свого подиху».
Ні.
Швидше за все, вони вийдуть із плакатами.
З камерами.
З ефірами.
З експертними думками.
З розповідями про те, як «не можна здаватися».
А воювати до останнього, як завжди, має хтось інший.
Мабуть, саме тому в українській політичній реальності слово «до останнього» має дуже цікаве значення.
До останнього чужого сина.
До останнього чужого чоловіка.
До останнього солдата.
До останнього похоронного повідомлення.
А вже потім можна буде знову зібратися в студії й дуже переконливо розповісти, що ми «не мали права зупинятися».
Бо коли війна закінчується чужою кров’ю, бути героєм надзвичайно зручно.
Особливо з теплої кімнати.
