Відпустка, якщо її проводити вдома на малій батьківщині, це такий час коли не виходить не підбивати підсумки.

Прадід мій був полковником Червоної Армії, звільняв від німців Миколаїв і тут похований. Дід мій був великою людиною в миколаївській промисловості, і радником губернатора. Все життя я живу так, щоб перемогти діда.

Зараз, гуляючи по Миколаїву, я вперше зрозумів, що переміг. Вже багато років, як переміг, але вперше зрозумів. Дід би мною пишався.

На стіні на вулиці Соборній написані вірші Гліба Бабича. Ми були добрими знайомими, коли він був живий. Зараз його ім'ям названо вулицю, колишню вулицю 8 березня. На цій вулиці була велика стройка, коли я був малий, ми там скакали між арматурою. Тепер там на кожному домі написано, що Гліб Бабич загинув і номер дома.

Миколаївці не в восторгу від перейменувань. Не можуть запам'ятати стільки нових слів. Що їм Бабич.

Навряд чи я загину на війні, моя служба не пов'язана з високою смертністю, але колись я все ж помру, і так до того йде, що моїм іменем теж назвуть вулицю десь тут. Нехай там буде табличка "вулицю названо на честь Олександра Сергійовича Нойнеця, третього свого імені, він міг вбити Пригожина, міг спалити десяток НПЗ, але не міг отримати картку Ощадбанка".

А рядом буде вулиця Віталія Кіма. "Цю вулицю, школу, парк, бібліотеку, кінотеатр, площу і стрипклуб названо на честь Віталія Кіма, головного ветерана, який жодного дня не служив".

У нашого міста багато героїв. Візьмемо з долі мед.

Все як завжди, Тарасе — зрада, брехня, плітки,
Кожен, хто хоче слави — рве тебе на шматки.
Слів та думок уламки ліплять на прапори —
Гетьмани знову б’ються, квапляться догори.
Кожен собі потрохи тягне на свій город,
Долю і волю прагне вигадати народ.
Знов від брехні до правди — дуже маленький крок.
Хтось вибирає битву, інші — ідуть в шинок.
Дехто тягар тримає, дехто — над ним ірже,
Дехто, щоб не цуратись, тягне собі чуже.
Досі не бачать правди, досі шукають зло,
Мов півтора століття начебто — не було.
Вибач, Тарасе, поки — трощене все, як лід.
Вчили — не зрозуміли люди твій заповіт.
Нас гартували трохи — покидьки і бої.
Ті, хто за нами прийдуть — будуть цілком твої.
Слухай… Кобзар тихенько жестом мене спинив
— Хлопче, ти сам, я бачу, дещо не зрозумів.
Ви вже змогли підвестись паростком із золи.
Що вам чекати, друже? — Ви вже давно прийшли.
Хтось збереже цю землю, хтось в ній посіє хліб,
Хтось нагодує слабших — ким вони не були б.
Вийде із диму сонце, зійде вночі зоря,
В кожній хвилині буде дещо від Кобзаря.
Душі тримайте разом. Розум тягніть з юрби.
Йти догори не важко — тим, хто вже не раби.
Хочеш дійти до світла — треба зробити крок.
Є в Україні воля. Є в Україні Бог.
Нумо, Тарас промовив — візьмемо з долі мед?
І закрутивши вуса, взявся за кулемет…