Години розмов, розмов про все на світі. Це був мабуть найкращий момент в їхньому житті, саме тоді коли зірки стали в ряд, планети почали кружляти сильніше, а ці четверо дівчат зустрілися на перший погляд в закинутому цеху, проте битон під їхніми ногами був теплим та таким приємний. Але все хороше в цьому світі закінчується. Потрібно йди по домівках, хоч для декого це було важко назвати домом.
По чолі Мелоні виступав холодний піт, руки тремтіли, а по ногах бігли мурашки. Під'їзд, холодний та такий нерідний, попри те, що вона жила там все своє життя. На сходах був протяг, який ганяв гул по декількох поверхах житлового будинку. Дівчина підійшла до важких, металевих дверей. Коло них не відчувалось жодного шуму та комок в горлі підступав все вище і вище, очі почервоніли, але Мелоні стримала сльози, попри ту біль яку вона відчувала в той момент. Вона відкрила двері, але за нею стояли розлючені батьки. Вони були готові розірвати її, та вони били її годинами, хоча для неї це здавалося цілою вічністю. Кожен удар опікав гострою біллю, яка діставала до кожного куточка тіла. Аж поки її очі закотилися, а тіло рухнуло на підлогу ніби- це була та м'яка іграшка.
Кома.
Ленні-журналістка. Це та людина яка говорить навіть тоді коли правда мовчить. Вона приїхала взяти інтерв'ю в головно завідуючого відділення. Аж тут вона побачила дівчину. Побиту, худу та з блідою шкірою. Для жінки не було важко зрозуміти що трапилось. Суд і ось Мелоні вже її дитина. Потрібно було переїхати в інше місто. Інше місто. Це біль яку не можна передати словами, коли ти нарешті знаходиш тих хто тебе розуміє і втратиш їх та не можеш із цим нічого зробити. Втратиш, це єдине слово яке звучало в неї в голові. Коротке смс «на нашому місці» і четверо дівчат вже через годину там. Дівчина все розповіла їм... Сльози покотились по очах, ніхто не був готовий втратити її так само як і вона їх. Але виходу не було. Мелоні залишила того самого ведмедика, який був частинкою її серця, але вона була готова віддати його їм. Бо вони стали їй рідними, вона відчула від них любов яку не відчувала від нікого. Напевно вже бетон промок від їх сліз, але потрібно було прощатись. Абсолютно кожна обійняла її та пообіцяла що ніколи не забудуть.
Декілька годин і Мелоні вже зовсім в іншій реальності, в іншому місті