при ній повітря завмирало і пахло корицею
її асоціювали з довгоочікуваним вихідним,
натхненням, як таким
та античною черепицею.

стукіт шпильок відлунював бруківкою
розколюючи її вщент.
вона у наші дні знімала кіноплівкою
та ховала в кишені пістолет.

вона називала сусідів «ідіоти»,
позбавляла своїх життєвої гіркоти,
змушувала забути минулі марко́ти,
підтримувала чужі і падіння і зльоти.

її каштанове волосся відросло до пояса,
короткоствол лежав потертий у кишені.
вона не соромилася власного голосу,
просто жила. та пам'ятала минулі мішені.

шанувальники писали про неї сонети,
вона досі озиралася на темні силуети,
щоранку сипала корицю у каву,
та усі заздрили «яку ж вона має уяву».

вона перевіряла, чи за дверима нікого
перед тим, як лягати спати.
не любила вона жодного звуку різкого
та просила людей не питати.