🖤☠Балада піскам
🎧
music for the readСухий вітер тріпає коси. Та мета штовхає вперед впертого мандрівника. Закоханого, спраглого, спавшого в полоні так довго. Він ішов пісками босоніж, ноги обпікало, та прекрасний спів був йому за компас.
Невже, через усі ці роки, можливо знову побачити кохання всіх своїх життів. Кохання всіх можливих всесвітів і варіацій долі.
Таке буває лише раз, як можна не берегти такий скарб.
Йому боляче, та він ступає далі. Хустина затуляє рота.
Аби тільки дихати, аби тільки йти вперед, аби тільки наблизитись.
Минають години, хвилини, секунди та до цього минули роки.
Він бачить волосся, він зривається на шалений біг.
💜
Скільки марив нею, уявляв зустрічі момент.
Скільки часу минуло, як пообіцяв він знайти, як клявся повернутись? Скільки бився він в полоні, роздираючи пальці об підлогу примарної вʼязниці ковтаючи гіркі сльози, з моменту розлуки? Три роки? Тридцять? Додай до них ще на початку одну.
Це вона, точно вона, це обличчя було назавжди викарбуване в його свідомості. Та її очі не блищали, а були сухі. Чи то сонце жадібно спалило, чи то поїли голодні й байдужі птахи. Її очі не блищали, а були сухі. Як і губи, і відсутній був язик. Вона й своє прекрасне тіло віддала піскам.
💜
Скільки марив нею, уявляв цієї зустрічі момент.
Вона співала, драла горло, мов слухач її чекав на іншій стороні пустелі.
Він просив, молив спинитись. Кинувся було ближче, та вона висіла так високо.
Нащо ж ти співаєш?? Нащо тягнеш болючі ноти, роздираєш мою душу?
Його голос тремтів та вона не змовкала. З пустих зіниць ціпками заструменіла вода. Голос виривався сам собою з понівеченого рота.
Це була балада кохання.
Це була балада піскам.
І спинитись вона не могла.
🤩🖤❤️❤️❤️
#проза
